«Вона жила в Парижі» - новинка в афіші Молодого театру
Дивним чином прем’єра в Київському молодому театрі співпала з двома датами – святом, що має назву Тетянин день та днем народження Володимира Висоцького. Виконавиця головної ролі у виставі, народна артистка України Тетяна Стебловська своєю бенефісною роботою так відзначила цей день. Чому згадали Висоцького? Рядком з його відомої пісні названо виставу – «Вона жила в Парижі», авторства Ізраїля Горовиця, в якого п’єса називається «Моя літня пані» (переклад Тетяни Некряч). Пролунають у виставі й слова з тієї пісні про розмови з самим Марселем Марсо, і все це стосуватиметься вишуканої Мадам Матильди Жерар (Т.Стебловська). Втім, на цьому асоціації завершуються і розпочинається, власне, сама історія.
П’єса Горовиця в своїй драматургічній основі має кілька морально-етичних та психологічно-емоційних пластів. Вони, ніби конструктор, вбудовані одне в одне і, можливо, саме тому режисер Сергій Корнієнко вигадує жанр вистави за будівельним принципом – Архітектура стосунків. Вони досліджуються в архітектурі будівлі, точніше, розкішної паризької квартири, навколо якої й закручується інтрига вистави. В інтер’єрі цього вишуканого помешкання художник Юлія Заулична створює атмосферу колишнього аристократичного духу, старовинні меблі, картини, підсвічники, стіни з залишками слідів мисливських подвигів господаря, спокій і затишок, незважаючи на те що вікна квартири виходять на Люксембурзький сад.
Зав’язка вистави майже детективна. Матильда-Стебловська, в поставі якої наявні риси аристократичної дами і яка, попри вік, вишукана й найвищою мірою достойна, відзначає якусь особливу подію двома келихами вина. В кріслі навпроти співрозмовник - … урна з прахом. Цю ідилію руйнує нахабний стукіт у двері, й у квартирі з’являється молодик Матіас (Анатолій Сомик). У нього заповіт на цю квартиру, і він прилетів з Америки, щоби вступити в володіння. Та зовсім спантеличений звісткою, що може отримати квартиру лише з «вагомим» додатком – мадам Жерар. Згодом з’являється її дочка Хлоя (Олена Узлюк), що сприймає непроханого гостя найбільшим ворогом, який прагне зруйнувати ідилію паризької родини. Так, квартира стає тією точкою, в якій зійшлися інтереси трьох людей і де «архітектура» стосунків демонструє свої зсуви й коливання, надбудови й руйнування.
Є сенс говорити про злагоджений ансамбль, акторське тріо Т.Стебловська, О.Узлюк, А.Сомик взаємодіють переконливо, демонструючи непрості комбінації стосунків персонажів. Є надія, що подальші вистави, коли актори вже впевнено слідуватимуть прокладеними шляхами характерів своїх персонажів, з’явиться потрібний для дії темпоритм і більш яскравий вияв емоцій. Тоді точнішим стане той злам жанру, коли майже анекдотична зав’язка вистави перейде в площину психологічної драми і проявиться глибина сенсів, що рухають інтригу.
Життя центральної постаті акторського тріо Матильди-Стебловської зіткано зі спогадів минулого. Вона мала чоловіка і багаторічного коханця, батька Матіаса. Це сильне почуття і пам'ять про нього зігріває теперішнє існування, а його прах – її єдиний компаньйон. Актриса передає стан умиротворення своєї героїні, вона спокійно переживає свій вік і самотність. Але й стан розгубленості перед обставинами наявний у характері героїні. Вона не готова «сплачувати» за рахунками колишньої любові, які виставляє їй син коханого. Героїня Стебловської відчуває розгубленість, розкаяння, почуття вини. Її психологічні переживання на найвищому градусі, їй вже нічого втрачати, раптом у Матіасові вона бачить можливість спасіння своєї душі.
Режисер робить головний акцент на темі моральної відповідальності за власні вчинки, перш за все, перед своїми дітьми, які мимоволі стають спадкоємцями наслідків життя батьків. Наголошенням на тезі чистоплотності помислів, постановник актуалізує тему подружньої зради, так знайомої багатьом людям.
«Кістяків» з шафи доведеться дістати й Матіасу. Анатолій Сомик веде тему прозріння й прощення тонко психологічно. Його герой, по-американськи зверхній і брутальний, налаштований звинувачувати, але готовий і пробачати… Демонструючи різні стани свого героя, А.Сомик зумів створити живий, повнокровний образ, з переконливими моментами змін настроїв, з цікавою синусоїдою мотивацій поведінки.
Несподівані відкриття щодо особистого життя матері переживає і Хлоя. Манера гри Олени Узлюк задає амплітуду почуттів молодої жінки від стану агресії до стану закоханості. На цьому образі можна простежити мотив прагнення жінки до любові, до порозуміння з зовнішнім світом, до гармонії.
Драматургічний вузол, що в’язався з ідеєю розплати за минулі вчинки, розв’язується неочікувано щасливо. Розповівши історію кохання, яка примирила дорослих дітей із подружньою зрадою їхніх батьків, режисер разом із драматургом залишають для глядачів надію на прощення, надію на любов. Продовження свого багатолітнього кохання мадам Жерар побачила в почуттях Хлої та Матіаса, які виникли внаслідок архітектурних зсувів дивних стосунків персонажів. Утім, архітектурна конструкція дійства не руйнується. Ніхто ні в кого не забирає квартиру в спадок. Просто в Америці на одного чоловіка стало менше, а в Парижі – на одного мешканця більше.