50 відтінків болю

2019-04-18
Назва газети: 
zakarpattya.net.ua
Кореспондент: 
Сергій Федака

Найбільш несподіваний виступ на ужгородському фестивалі “Під цвітом сакури” – Київського академічного Молодого театру з виставою М. Акопян “Фантомні болі” за п’єсою В. Сігарєва (1977 р.н.).

Молода постановния-п’ятикурсниця зараз стажується у Німеччині. Звукорежисер вела для неї Інтернет-трансляцію з Ужгорода. Мисткині вдалося створити такий собі будиночок Барбі (він же пряникова хатка, хижка Баби-Яги – кому що ближче). Естетика спектаклю – десь між театром абсурду (Е.Іонеско, С.Беккет) і плебейським сюрреалізмом (Б.Грабал, Ю.Винничук). Актори постійно балансують на тонкій межі між натуралістичною чорнухою і філософською притчею. Їхня гра філігранна, від глибини перевтілення – просто мурашки по шкірі.

Фантомні болі – відомий багатьом феномен, коли ампутований орган продовжує сприйматися як ще існуючий, нерви все ще передають до мозку больові відчуття. Оскільки сучасна людина живе у перманентному стресові – й індивідуальному, і соціально-психологічному, то алегорій тут безліч.  

Твір ідеально вписався у нинішні дні перед Пасхою. Ф.Достоєвський хотів завершити “Злочин і кару” фразою про несповідимі шляхи, якими людину знаходить Бог, але врешті-решт замінив там “Бога” на “любов”. Спектакль саме про ці несповідимі шляхи і про те, що між цими двома словами більше подібності, аніж відмінності. Герої живуть і діють нібито і в умовному світі, зітканому із суцільних символів, але водночас і у світі, який до запаморочення впізнаваний. Місцями це нагадує гарячкове сновидіння або марення інтоксикованого організму.

Шляховий обхідник Дмитро (В.Стороженко) скидається на Івасика-Телесика, Алісу у задзеркаллі, космонавта-дослідника, кіношного студента Шурика. Водночас він не передбачуваний,  базові інстинкти парадоксально закидають його кудись у цілковиту трансцендентальність.

Залізничний (трамвайний) злодюжка-розкрадач Гліб (О.Коркушко) – такий собі чортик з табакерки. Матрьошка із суцільних підтекстів і підводних течій. Назовні – пісенний блатнячок на три акорди, але Мефістофелева енергетика так і б’є з нього. Згадується Євтушенкове  “быть стальнее ножа и чинарка проще” – оце воно.

Божевільна Оля (В.Ромашко) – справжній чемодан без ручки, Червона Шапочка з двома пакетами. Здавалося би, світлий промінчик для суворої чоловічої компанії. Ага! Історія Олі і Вови (імена давньоруських рівноапостольних князів, відомих за літописом, житіями і народними переказами) теж подається у кількох суперечливих версіях, одна з них – в естетиці парканового графіті. 

Усі три молоді актори вже широко знані за різними серіалами. Разом вони створили цілий джаз-бенд. Перша частина вистави – розкішна варіація на тему “про що розмовляють чоловіки”, друга – вже суцільний екшн, якась пародія на давньогрецьку драму. Усе це настільки міцно збито, що жодної цеглинки не витягнеш. Аби сприйняти цю історію, потрібна загартована психіка і здатність перетравлювати що завгодно. Нам ніби показали (через мікроскоп) краплю із калюжі, насичену усією можливою мікрофлорою й мікрофауною. Але це теж прояв життя, як би не хотілося закрити на нього очі. Оповідати бравурні історії про те, як “наші ракети борознять Великий театр”, легко. Це ж, навпаки, про те, як ми дійшли до життя такого. Одна з ключових фраз п’єси – “А ти за кого голосував?!” Текст взагалі максимально афористичний.

Робота буквально розчавила публіку і викликала шалені оплески. Це у Голівуді часів Великої Депресії робили ставку на хеппі-енди, ми же воліємо чогось протилежного. Принаймні, після такого і телевізійні новини сприймаються спокійніше.