З нагоди відкриття 40-го театрального сезону Андрій Білоус відповів на запитання глядачів

4 Вересень 2018

З нагоди відкриття 40-го театрального сезону Андрій Білоус відповів на найбільш хвилюючі запитання глядачів Молодого, які вони ставили в соц.мережах. 

 

– Молодий театр та статус національного – чому стільки галасу?

– На сьогоднішній день в країні зберігається ситуація, коли актори мусять почуватися людьми першого, другого і третього сорту. На одній вулиці, поруч у двох театрах одного художнього рівня, актори можуть отримувати за однакову працю зарплату, яка відрізняється мінімум в чотири рази. Тому сьогодні бажання отримати статус сприймається пересічними театралами лише як бажання збільшити коефіцієнт при нарахуванні заробітної платні. Це дещо спрощене бачення функцій і можливостей статусу. 

Театрали мають різне розуміння, що вміщує в собі поняття національний театр. Одні кажуть національний – це той, який має представляти країну за кордоном і тому мусить мати вистави світового контексту. Інші, що це – театр-музей і в його репертуарі не може бути сучасних та експериментальних вистав, а тільки «Наталка Полтавка» в музейному виконанні. Треті міряють «статусність» розміром сцени та глядацької зали. Четверті вираховують кількість десятиліть від дня заснування… Думок і позицій багато.

На мою думку, статуси – це фіксація позиції театру по шкалі мистецької значущості в історії національного театру як виду мистецтва. Я впевнений, що статуси не можуть надаватися довічно. Життя театру – це щоденне змагання. Як в спорті. Не можна довічно вважатися кращим, першим тільки через те, що кілька десятків років тому ти був таким. Не можна бути національним, якщо художній, творчий рівень вже давно не відповідає загальнонаціональному. Не можна бути довічно академічним, якщо з часом творчий шлях театру припинив триматися засад академічності і став, наприклад, суто експериментальним чи суто комерційним. Та зрештою, я би радив усім читати закон про статус національного, там чітко написано хто, як і за які заслуги отримує та позбавляється статусу. 

Сьогодні Молодий театр переконаний, що своєю багаторічною роботою заслужив почесне звання національний. Сорок років театр жив і розвивався, створював колектив, свій стиль, виховував свого глядача. Театр пишається видатними акторами та режисерами, унікальними виставами та неповторною атмосферою. Сьогодні Молодий має такі художні та фінансово-економічні здобутки, які можуть гідно конкурувати з будь-яким національним театром. І колектив не вважає себе хоч чимось гіршим за колективи національних. Тому ми справедливо претендуємо на цей статус. Ми робимо це відкрито і не приховуємо свого прагнення досягти нової вершини, щоденно зростаючи, щоб в повній мірі відповідати всім критеріям цього почесного статусу. 

Як керівник, я маю дбати про розвиток театру і добробут працівників. Усім відомо, які переваги це дає простим трудівникам театру, але це лише одна з причин, чому Молодий ініціює це питання. На даному етапі театр вичерпав усі адміністративно-економічні можливості для розвитку в статусі академічного. Без нового статусу рухатися вперед і зростати, не маючи нових можливостей, які надає статус, театр вже не може. Статус національного дає змогу виходити на нові рівні для розвитку і ми маємо цим скористатися. 

Україна прагне членства в НАТО і Євросоюзі, отримати автокефалію – це також дуже амбітно і здається декому нездійсненно, у багатьох сусідів викликає заздрість, злорадство та несприйняття. Але це мудра стратегія розвитку – щоб рухатися вперед, треба ставити амбітні цілі. 

Думка, що можна принизити статус національного, надавши його Молодому, є такою, що не поважає не тільки Молодий, а взагалі український театр. Треба думати не про приниження статусу, а про розвиток театру в цілому. Я готовий почути, які критерії при наданні статусу застосовувалися до теперішніх національних, і яким з цих критеріїв не відповідає сьогоднішній Молодий. Ті, хто лає нас за прагнення стати національним, робить це не з думкою захистити статус, а з бажанням «насолити» Молодому, принизити. Мовляв, знай своє місце і не пнися в гору. Нас такі випади не зупинять. А головне – я переконаний, що вирішувати питання статусу в компетенції лише однієї людини – Президента.

– Чи потрібні Молодому «совкові» звання?

– Я оцінюю звання заслуженого та народного тільки під одним кутом зору. Звання – це ще один, черговий щабель, тариф, категорія оплати праці. Усі артисти починають в театрі з актора другої категорії з найменшою платнею. Поступово, в залежності від якості роботи, переходять на вищі категорії, і зарплата збільшується. Єдина відмінність в тому, що театр може піднімати цю категорію самостійно лише до певної межі – провідний майстер сцени. А категорію заслуженого і народного, де зарплата збільшується на 20-30%, надає лише Президент. 

Не дарма в усі часи казали, що в театрі служать, а не працюють. Як в армії. В армії є звання, і в театрі є звання. Цілком зрозуміла логіка. Тому мені дивно чути, коли хтось обурюється «совковими» званнями. Питання: чому ці люди не обурюються, коли актор отримує звання артиста вищої категорії або звання провідного майстра сцени. 

Я вбачаю в цьому лише черговий привід пропіаритися на темі власної прогресивності на тлі «застарілої і поганої совковості». Не усе те погане що «совок», я переконаний. Тим більше, як правило ті, хто найгучніше виступає проти «совкових» звань, сам має звання і заслуженого діяча мистецтв, і народного артиста. А головне, що жоден з них не відмовився від отриманих звань. Більше того, вони справно пишуть заяву «прошу встановити мені «совкову» надбавку до зарплати в розмірі 30% у зв’язку з тим, що я «народний». Отака подвійна мораль. 

– Чому так мало критики на вистави Молодого?

– Моє бачення ситуації з критикою в Україні таке: я переконаний, що інститут критики в надзвичайно тяжкому стані. Починаючи від школи критики в університеті, закінчуючи системним аналізом загальної театральної ситуації в України. І це при тому, що навіть сьогодні є професіонали старої хорошої школи, які здатні і навчати молодь, і фахово робити такий системний аналіз. Їх дуже мало, але вони ще є. На жаль, театральна спільнота не змогла впоратися з новими викликами часу і перелаштуватися. Критика, в моєму розумінні, як явище може існувати лише в надрукованому виді. Погодьтеся, робота режисера не в тому, щоб гарно розповісти, якою він уявляє свою виставу, – він має її поставити. Актор має не говорити про роль, а зіграти її. Тому і критик повинен не розповідати кулуарно, за кавою, своє враження від вистави, не обмежуватися парою абзаців в "лічку", а писати. Не блоги і пости в мережі, а ґрунтовні тексти. Критик – тільки тоді критик, коли він робить професійний розбір, аналіз. Не те, що йому хотілося б побачити, а те, що він зумів прочитати у виставі. Більшість з тих, хто сьогодні вважає себе критиками, не вміє читати вистави, не знає театральної мови, сприймає вистави лише за критеріями модно–не модно, подобається–не подобається.

Ті критики, які вміють читати і можуть професійно писати, втратили будь-яку мотивацію це робити. З різних причин, але переважно тому, що їх ніхто не друкує. Немає майданчиків для публікацій, а значить їм ніхто не оплачує цю роботу. А ті два–три професіонали, які ще лишилися, не можуть витягувати всю галузь. 

Натомість, сьогодні є ті, хто не маючи театральної освіти, фахових знань, але маючи доступ до медійного простору захопив «ринок» і формує уявлення про театр. Ці так звані критики, здебільшого, аматори-театрали заволоділи мандатом на абсолютну істину. Вони визначають що добре, а що погано. Вони створюють так звані «проекти», тобто режисерів, акторів, театри. Вони їх «розкручують», піарять, призначають найкращими і найпрогресивнішими. Ця монополізація ринку призвела до повної атрофії інституту серйозної критики. Вона також перевернула уявлення простих глядачів, які мають необережність читати тексти про театр. Цей глядач вже не знає, яким повинен бути хороший якісний театральний продукт.

Я ставлюся до критики, як до контрольних вагів в супермаркеті. Тих, на яких можна перевірити реальну вагу продукту. У таких вагів особлива місія – бути еталоном, мірилом. Але коли ці ваги брешуть, то очевидно, що немає ніякого сенсу звертатися до них за контролем. Особливо принизливо, коли ваги налагоджені так, що брешуть на твою користь. Стаєш співучасником обману, шахрайства. 

–  Чому Молодий не бере участі в премії «Київська пектораль»?

–  Загальним голосуванням колективу ми вийшли з «Київської пекторалі» два роки тому. У Молодого театру до організаторів лише дві вимоги, без виконання яких ми не повернемося до премії. Перша і головна: всі етапи голосування мають бути прозорими. Тобто кожен член комісії має голосувати відкрито. Це унеможливить договірні і корупційні схеми. 

Друга: кількість вистав, які театр має право подавати до розгляду. У нас три сцени – це десять прем’єр на рік. В одній ми бачимо кращий дебют акторський, в другій – дебют режисерський, в третій – кращу режисуру, в четвертій – сценографію, п’ятій – музичне рішення, шостій – головну чоловічу роль, сьомій –жіночу і т. і.

Театр не може подавати лише чотири номінації. Якби ми випускали дві прем’єри на рік, тоді інша справа. Інакше це не відображатиме реальну ситуацію та лише сіятиме розбрат в колективі. Оргкомітет не погоджується вносити зміни. А іншим театрам, мабуть вигідно, щоб Молодий не брав участі в премії – одним конкурентом менше, тому ніхто не підтримує наших вимог, і не бачить тих проблем, які бачимо ми. 

– З чим пов'язаний перехід Молодого на нову білетну систему?

– В усі часи існували клани «борзовиків», що продавали квитки. З розвитком технологій ці клани перекочували в інтернет. Але суть лишилася та сама. 

Раніше, якщо театри не могли самостійно заповнити зали, вони наймали «борзовиків», і ті ходили по організаціях, пізніше дзвонили по телефону, пропонували та продавали квитки. За цю нелегку роботу в радянські часи театр сплачував агентську винагороду, здається, два відсотки. Потім, за часів незалежності, коли театрам стало зовсім важко, вони збільшували цей процент інколи аж до 30, потім опускали до 20, зрештою зупинилися на 15. Пізніше з'явився інтернет і сайт Партер, який став комерційним приватним інтернет «борзовиком»-монополістом. Він дав можливість театрам продавати свої паперові квитки через інтернет. Партер брав за це 15%. Він був один, і театри це влаштовувало. Але технології розвивалися, на ринку з'явилися інші компанії, зокрема Карабас, Маестро Тікет. Остання запропонувала кожному муніципальному театру можливість продавати квитки в інтернеті з власного сайту театру. Але для цього треба було змінити паперове квиткове господарство на електронну автоматизовану систему, тобто електронний квиток. Так і сталося – ця компанія встановила театрам обладнання і систему. За свої послуги вона брала ті відсотки, які їй хотілося, а саме: 3% за користування системою електронного квитка, це приблизно 500 000 грн на рік для Молодого. Ще 12%, якщо театр продає зі свого власного сайту і 15%, якщо продають інші сайти. Загалом це становило близько 2,5 мільйони гривень на рік. Шалена сума, за неї можна цілий місяць платити зарплату двомстам працівникам нашого театру або випустити десять прем'єр! Вклавши в театр пару тисяч доларів, приватна компанія роками отримувала з комунального закладу культури мільйони гривень. Нема жодного іншого підрядника, якому театр сплачував би таку дань. Та деякий час театри були щасливі віддавати ці суми за можливість продавати в інтернеті. 

Але час ішов, технології розвивалися, люди змінювалися. Тепер 70-80% глядачів мають бажання купувати в інтернеті. Продавати будь-що через сайт зараз може навіть п’ятирічна дитина – встановлюй програму, завантажуй товар і готово! Змінилася ідеологія ринку. Раніше виробник шукав і винаймав агентів для реалізації товару. Сьогодні всі виробники прийшли до того, що можуть продавати самі через інтернет. І тепер агенти просять у виробника дати товар на реалізацію. Те саме відбулося і в театрі. Театру вже не потрібні сайти-супермаркети, в яких поряд продаються квитки на всі підряд заходи – концерти і вистави. Якщо людина хоче саме в Молодий, то вона зайде на сайт театру і придбає квиток. Агенту ж вигідно, щоб глядач зайшов не на сайт театру, а на сайт агента, та купив квиток там, при цьому театр заплатить йому за це 15%. 

Влітку 2018-го сплив строк дії договорів з Маестро Тікет, і розпочалася війна за ринок театральних квитків між агентами та театрами. Позиція Молодого театру проста і зрозуміла – беріть квитки за номінальну вартість, встановлюйте сервісний збір, і заробляйте свої відсотки. Якщо глядач чомусь захоче купити квиток не на сайті театру за 100 грн, а на сайті агента за 110, то театр нічого не втратить, а агент заробить свої відсотки. Так, скажімо, як із залізничними квитками – хочеш купуй в касі вокзалу за 100, а хочеш – в турагентстві, поруч з будинком, де живеш, за 110. Це звична практика.

Театр – це не тільки продавець квитків, він ще й виробник. Ціна виробника завжди відрізняється від ціни дилера-продавця. Таким чином створюється конкурентне середовище для агентів. Тобто ринок. Хто краще продає, той і виграє. Та у нас агенти спершу залякали театри, що без їхніх супермаркетів ті прожити не зможуть, а потім вступили в монопольну змову – домовилися, що менше 10% не братимуть. Хоча 10% – це захмарна цифра за продаж в інтернеті! Отже, на моє глибоке переконання, треба змінювати ідеологію ринку і йти в ногу з часом. Хочеш продавати – бери товар, роби свою націнку і заробляй. 

– Яке місце українського театру, зокрема Молодого, в міжнародному контексті?

– Я бачу цю ситуацію в сумних тонах. Світовий ринок національних культур надзвичайно агресивний. Кожна економічно потужна країна нав'язує свою культуру. І якщо їм це вдається, то така культура витісняє національну і займає її місце. Нам це відомо з того, яке місце сьогодні російська культура посідає в Україні. Тепер політика така, що ми йдемо в Європу і робимо кроки з інтеграції в цей культурний простір. Ми відкриваємо культурні кордони. Глобалізація, космополітизм, інформаційна революція стирає всі кордони і зрештою призведе колись до того, що на Землі буде одна раса, одна нація і одна культура. А поки виходить, що те місце, яке посідала російська культура, вона продовжує займати, але поруч приходить агресивна культура Заходу зі своїми ментальністю і традиціями. А яке місце лишається культурі українській? Ми не маємо потужностей, щоб протистояти на два фронти! Ми занадто слабкі і чемні. Якщо говорити відверто, то власне самоідентичної української культури занадто мало. І її дуже легко задушити. Європі і Росії не потрібна українська національна культура. Вона їм не цікава. Це не входить до їхнього національного інтересу. Без потужної державної політики в просуванні національної культури в світі, ми втратимо залишки нашої культурної ідентичності.

Візьмемо приклад сторічної давнини: Лесь Курбас привніс в театр європейську театральну традицію, а його товариш Гнат Юра відстоював традицію МХТ. Історично перемогла лінія МХТ. І весь український театр зорієнтувався на Москву. Але якби перемогла лінія Курбаса, то орієнтир був би протилежний. Зрештою національного, саме українського театру, ми не маємо. В усіх напрямах культури ми завжди когось наздоганяли і наслідували. І це завжди було вторинне. Якщо український театр наслідує МХТ, то це ніколи не буде краще за МХТ. Буде бліда копія. Якщо сьогодні він буде наслідувати Дойче театр, то вийде те саме. Всі сучасні європейські інтеграційні культурні програми спрямовані лише на те, щоб стимулювати появу в Україні культурної провінції. В кращому варіанті з нас можна живитися творчими ресурсами. Тому я, в деяких моментах,  хуторянин. Я не хочу нікого наслідувати, і ні до кого тягтися. Я переконаний, що ми здатні самостійно зростити свою потужну національну культуру в надії, що колись держава Україна стане настільки сильною, що зможе на рівних з Німеччиною чи Британією просувати свою культуру в світі. 

З нагоди відкриття 40-го театрального сезону Андрій Білоус відповів на запитання глядачів