Учасниця проєкту «МайстерняМолодого/рецензент» Коваль Владислава, рецензія на виставу «Сон літньої ночі». Молодий театр, режисер Андрій Білоус. 2019 рік
Дитинство. Юність. Молодість. Час великих відкриттів. Пізнання себе та оточуючих. Не розумієш де беруться ті сили, і коли саме ці сили закінчаться – це непідконтрольне полум’я, шаленство та пристрасть. У молодості не виходить бути розумним, але ти ніколи не будеш прекраснішим, ніж у цей складний час.
«Молодий театр – театр для людей молодих душею». Молодість не у цифрі біля імені, а у кількості енергії у центрі сонячного сплетіння. Цього не можливо побачити очима чи почути вухами, це потрібно відчути кожною клітиною.
12 листопада 2019 року відбулася київська прем’єра вистави «Сон літньої ночі» (реж. Андрій Білоус) за однойменною п’єсою англійського драматурга Вільяма Шекспіра, яка майже 500 років тому була написана для весільного гуляння тогочасної знаті. Комедія відома чудернацьким переплетенням мотивів античної міфології та літератури й англійського фольклору. «Сон літньої ночі» одна з найпопулярніших комедій Шекспіра, вона часто ставиться в театрах, у тому числі й українських, неодноразово екранізувалася. Ця п’єса – жарт, казка, сон закоханих молодих людей. Здається, що автор, коли писав свої поетичні рядки, намагався пояснити молодятам природу кохання від них не залежного, чаруючого, долею та містичними силами поєднаного.
Режисер Білоус, взяв в основу задуму свято Купайла – традиційне українське гуляння літнього сонцевороту, коли молоді дівчата та парубки, натхненні коханням, йшли до лісу шукати заповітного цвіту папороті. За легендою, папороть цвіте лише одну коротку мить найкоротшої у році ночі. Молода наївність намагається знайти цю квітку, щоб відшукати своє кохання та нарешті стати щасливими. Але сила квітки підпорядковується лише нечистій силі, яка й підлаштовує всі парадоксально-комедійні ситуації героїв.
І ти справді віриш у цю дорослу казку. Людина так часто не може розібратися в своїх почуттях чи дивується власним діям, що пояснити все це втручанням вищих сил, – найлегший спосіб.
Вистава має три лінії сюжету. Перша – боротьба за кохання Лізандра та Гермії, Гелени та Деметрія. Друга – лісове життя Титанії та Оберона, і третє – лінія підготовки акторів до весільного свята Тезея та Іпполіти. Іноді втрачаєш розуміння яка лінія наразі є ведучою. Актори дуже плавно, ніби свідомо заплутуючи нас, змінюють свої образи, підтверджуючи, що реальному не чуже казкове, а казкові жителі такі ж справжні як і люди. Але найцікавішою є третя лінія, яка весь час нагадує глядачу, що вони – у театрі, і все, що вони бачать, лише для їхніх веселощів та сміху. Складається враження, що якщо хтось із зали наважиться попросити акторів розмовляти тихіше, зіграти щось чудернацьке, заволати як цап, олень чи віслюк для їхньої забави, актори зупинять основне дійство та виконають забаганку глядача.
Вони граються та отримують задоволення від своєї гри. Ця позитивна енергія стрімко летить до зали, оплутує своїм комізмом та парадоксами. Молоді актори ніби кажуть: візьміть від нас все! Наш сміх – ваш сміх, наші сльози – ваші сльози, наше кохання – ваше кохання!
Трохи засмучуєшся у фіналі, коли актори виходять без «масок» своїх персонажів, та пояснюють глядачу, що все, що ми побачили – це тільки сон літньої романтичної ночі, який може наснитися кожному.
Особливої уваги заслуговує ляльковий театр у виставі. Він ніби підкреслює думку, що ми – лише ляльки у руках любовних сил, відокремлюючи владу чар над людиною, та владу людини над лялькою. Коли актори вперше беруть до рук українські мотанки, та починають репетирувати дійство на честь весілля Оберона та Іпполіти, глядач не очікує нової лінії сюжету. Протягом усього дійства зовсім не розумієш, яка з цих історій є реальність, а яка вигадкою. Усі три сюжети тісно переплетені між собою, нібито актори самі не знають що краще буде піднести в дарунок глядачу, тому вони репетирують усе одночасно. Що може зацікавити нас найбільше? Любовні перипетії юних сердець, казкове життя лісових істот, що грають нашими почуттями, чи ляльковий світ, де міра умовності дозволяє дати життя навіть таким образам, як Стіна, Щілина та Ліхтар? Який з цих світів нам до вподоби? Реальний? Магічний? Ляльковий? Але у кожному зі світів кохання – це головний двигун, різниця лише в умовності перешкод, які ми беремо до уваги.
Андрій Білоус визначає жанр вистави як аскетична комедія. У широкому сенсі аскетизм – спосіб життя, що характеризується самообмеженням, цнотливістю, скромністю та стриманістю поведінки та способу життя. У визначенні цього жанру проявляється вся іронія вистави. Вистава оспівує кохання як найпрекрасніший та найпіднесеніший прояв людської природи, хоча саме ці почуття, ця залежність та пристрасть роблять людину смішною. Юним героям здається, що вони на межі трагічної втрати будь-якої можливості щастя, але юність схильна перебільшувати страждання, що викликані невдачами в любові. Кохання змушує робити дивні, чудні речі, але відмовитись від всіх його насолод чи має сенс? Герої боролися за своє щастя, порушуючи правила та навіть переступаючи через свою гідність. Але сміливість та жага завжди виправдовують засоби. Хоча, можливо режисер подібним жанром викриває дитячу наївність героїв. Натякаючи, що треба тримати в руках свої бажання, що з такою потужною силою як кохання, молодим, палким юнакам та юначкам треба бути дуже обережними, адже цей потік неконтрольованої пристрасті може накоїти дурниць. Але, якщо Білоус і підсміюється над героями, які проявляють мінливість почуттів, то в сміху його немає і тіні осуду або сарказму.
Особливого колориту додає українська мова з усіма її мовними зворотами та регіональними особливостями в поєднанні з шекспірівським давньоанглійським писанням. Ми не відмовляємось від шекспірівської манери театру, – каже режисер зі сцени, але доповнюємо її своєю автентичністю, створюючи мікс традиційного трактування театру «Глобус» ХVI століття та українського театру XXI. Тож, англійська мова лише вигідно доповнює виставу, глядач не відчуває словесних непорозумінь, адже в особливо важких сценах актори дбайливо та іронічно, в найкращих традиціях комедії, перекладають текст українською. Іноді складається враження, що навіть якщо режисер прибере з вистави весь текст, глядач все одно зрозуміє про що вистава. «Мені здається, що кохання справжнє, чим менше має слів, тим більше відчуває», – каже герой п’єси Тезей. А режисер підтримує цю думку, використовуючи свій головний засіб – акторський образ, музичне оформлення та обрядові танці героїв.
Режисер залишає деякі театральні прийоми театру шекспірівської епохи, в якому головну роль завжди мала грати уява глядача. Ще більше стверджує думку, що все, що ми наразі бачимо – це наша фантазія, жарт. Сценографія кидає виклик глядачу своєю відсутністю, перевіряє на наявність творчого мислення, адже танці та співи акторів надихають на бачення реального світу їх існування. Глядач має натяки та підказки, розуміння яких аніяк не залежить від театральної обізнаності, їх може побачити кожен, хто має очі. Головне питання в тому, щоб мати бажання побачити цей, можливо існуючий, паралельний нам світ, де живуть ельфи та тролі, панують магія та дивацтва. Треба тільки ненадовго забути про розсудливість, принципи буденного життя та існування раціональної реальності. Повірити в диво, як колись, в далекому дитинстві.
Такий же шекспірівський прийом ми бачимо у музичному супроводі вистави. Жодної фонограми, все побудовано на вокальних партіях, ритмах та грі на музичних інструментах. Здавалося, що актори грають на всьому, що потрапляє до їхніх рук – ложки, дзвіночки, коробки, бубни. В поєднанні з голосовим веденням ці звуки створюють стан легкого трансу. Ніби розуміючи, що сучасну людину важко змусити повірити в казки, актори шаманять обрядовими співами та танцями, змушуючи глядачів долучатися до таїнства їх дійства. Скоротивши кількість слів до мінімуму, режисер побудував дійство на енергії танців та співів акторів. Їхні голоси так полонять, що потім ще кілька днів співаєш пісні з вистави.
Білі лляні костюми, що схожі на нічні піжами, підтверджують ту думку, що все дійство – сон. Оскільки у кожного персонажа по кілька образів, зміна відбувається завдяки зміні поведінки або елементу костюму. Наприклад, завдяки короні глядач може зрозуміти хто наразі на сцені – Обертон чи Тезей, Титанія чи Іпполіта. Непомітно міняючи сторону корони, актори міняють свої образи, залишаючи двоякість своїх персонажів. Цікавим елементом костюму є гуцульське чільце – українська пов’язка на голову, яка доповнює образ Лізандра. Додавши західноукраїнського діалекту до образу коханого Гермії, актори влучно проявили конфлікт Лізандра та Деметрія – юнака зі східноукраїнським говором.
У виставі ми не бачимо жодного негативного персонажа. Відсутнє поняття добра та зла, лише світлі, теплі образи. Акторське виконання чарує своєю легкістю. Ми не знайдемо глибин психологічного театру, не побачимо вічних шекспірівських питань, але відчуємо світлу комедію юнацьких почуттів, які захоплять нас на час вистави, завдання якої – подарувати світлі емоції та радість. І якщо сірі будні не відпускають від одноманітності проблем, ця вистава подарує відчуття щастя. Головні герої борються за своє кохання, та долаючи перешкоди отримують бажане. Глядачу залишається лише піддатися шарму акторів, відправитися за ними у поетичне царство музики, поезії та веселощів.
Божевільний, поет і закоханий, – каже Тезей, однаково піддаються волі своєї уяви, і знаходячись під їхнім впливом, здатні накоїти тисячі дурниць, які ми маємо пробачити цим героям, та в першу чергу собі. Вистава каже нам: стільки шансів втрачено через наш страх зробити помилку, вийти за межі! Може інколи варто позбутися раціонального сприйняття світу та віддатися молодій палкості почуттів, яка так нерозумно, проте так щиро посміхається викликам життя, приймаючи свої почуття та бажання.
Ми маємо право на щастя! – каже Молодий театр виставою «Сон літньої ночі». Тож, час зрозуміти природу своїх почуттів та навчитися жити щасливо!
