Учасниця проєкту «МайстерняМолодого/рецензент» Анна Пироженко, рецензія на виставу «Коріолан». Театр ім. І. Франка, режисер-постановник – Дмитро Богомазов.
Влада, ненависть, симптоми «стада», соціальне падіння і дзенькіт моральних цінностей, що розсипалися немов прозоре кришталеве блюдце. Ні, це не заголовки сучасних статей в соц. мережах і не назви сюжетів у вечірніх новинах. Це реалії, що переслідували суспільство завжди.
Геніальна трагедія, одна з найскладніших робіт Вільяма Шекспіра «Коріолан», неначе дзеркало відбиває всі ці реалії, знаходячи витоки ще у античного історика Плутарха, що описував життя римського вождя, Гая Марція Коріолана. Тогочасна політична ситуація, військові походи, взаємовідносини народу та трибунів, зацікавили Шекспіра, як історично-політичний матеріал, він знайшов щось більше.
Дмитро Богомазов втілив «Коріолана» на сцені Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка 25 грудня 2018 року. На перший погляд співставлення цього режисера і політичної п’єси здається дуже незвичним для фанатів театру та режисури Дмитра Михайловича, адже в його відомому режисерському досвіді майже не переважали роботи, що підіймали б так чітко виражений політичний конфлікт. Та після перегляду, навіть першої дії вистави, вже на сто відсотків зрозуміло, що це просто якась неповторна театральна магія, яку створив режисер, висвітлюючи такий всеохоплюючий конфлікт сьогодення. І справа не у конкретних пластичних чи візуальних моментах вистави, тут не можна виокремлювати щось одне, тут кожний погляд, мізансцена та й взагалі вся атмосфера вистави настільки скрупульозно і професійно виліплені, а додаткові акценти на персонажах розширюють всі межі і створюють враження позапросторової вистави. Богомазов вже давно відомий як один з найнеординарніших українських режисерів завдяки формам та цікавими режисерськими рішеннями своїх вистав, цього разу просто перевершив очікування глядачів атмосферою сучасного «Кріолана». Вистава дуже нагадує якусь якісну голлівудську кінострічку із зірковим складом та мільйонним бюджетом. У перші ж секунди підняття завіси вже хочеться аплодувати сценографії, що вражає своєю величністю і простотою одночасно, а поєднання чітких ліній, скляних і металевих фактур разом з сірими, червоними, білими відтінками створюють сучасне, гостре уявлення про стару історію. Скляна стіна, яка розділяє простір, утворюючи ззаду ніби акваріум, що кожного разу буде поглинати когось нового, вона також символ цього ледь помітного, але все ж таки міцного бар’єру між народом і владою, ворогами і Батьківщиною у який так пристрасно б’ється кожний по черзі, набиваючи собі на лобі нові «гулі». А величезною «вишенькою» на тілі цієї лаконічної декорації є статуя Марсу в повний зріст, яка має символічне значення для образу Коріолана. Бо ж навіть у таких героїв є свої ідоли, та все ж і вони не залишаться вічно надійними і згодом так, як і Гай Марцій спочатку залишаються без голови, хтось в буквальному сенсі, а комусь голову просто затьмарить ненависть і гординя, але результат, що для живого, що для мармурового ідола залишиться однаковим – падіння. Та якщо придивитися вище, навіть над постаттю Марсу є ще один цікавий елемент влучної сценографії, що протягом всієї вистави по різному виправдовується різними персонажами, щось схоже на другий поверх, відкритий балкон над скляною стіною, на який так і бажають залізти маленькі «депутати», щоб виглядати, хоч так вищими за Коріолана.
Ці всі елементи сценографії створюють захоплюючі враження не тільки завдяки символізму та креативному рішенню Петра Богомазова, що є творцем конструкції, художником-сценографом та художником по костюмах, тут немалу роль відіграє сучасне застосування проекції, що періодично з’являється то у вигляді конкретизації місця дії на сцені, то у вигляді масштабної проекції за склом у темно-червоних, кровавих тонах, одразу натякаючи нам на молодіжний погляд сценографа в тандемі з режисером.
Такі ж символічно гострі акценти Петро застосував і в створені костюмів. Якщо режисер вистави майже з самого початку дає зрозуміти глядачу, що є окремі групи і прошарки народу, і у кожного з них є свої особливі внутрішні характеристики, що чітко виокремлюються і відрізняються один від одного, то сценограф дотримався такого ж правила і створив не нав’язливі, але настільки чіткі костюми, що повністю розкривали зерно образу кожного персонажу, навіть в якійсь мірі граючи образ героя ще до початку його перших реплік. Як основна концепція сценографії, так і костюми не конкретизували певної епохи чи історичних подій. Навпаки, абсолютно ламали стереотипи через те, що стільки складних і, здавалося б, несумісних фактур змішав Петро на одній сцені, але позапросторова форма настільки об’ємна, що всмоктала в себе зовнішній вигляд всіх персонажів, і вони виглядали просто «страшенно реалістичними». Саме таку приставку «страшенно» можна сприймати у буквальному значенні, бо ж сприйняття глядачем цього тлумачення персонажів режисером у поєднанні з їхнім візуальним образом породжувало страх від справжньої реальності, яка викликала в голові лише картинки з нашого теперішнього життя. Наприклад, народний натовп, який задіяний майже у кожній сцені і є невід’ємною частиною п’єси, молодший Богомазов одягає у сіро-синій одяг, який чимось нагадує відтінки тюремної уніформи. Волосся брудне та скуйовджене, а на обличчі – великі синці під очима та бліда, давно вже суха шкіра, всі вони наче були створені на одному заводі руками бездушної машини. Тому на фоні такої юрби члени сенату дуже виокремлюються, постійно перебуваючи в шикарних смокінгах, неначе зі старих американських фільмів, що здається ніяк не мають бути пов’язані зі стародавнім Римом, та саме завдяки такому контрасту автори вистави і досягають незвичайного втілення класики. І найяскравіше доводить цю колаборацію стилістика плем’я волосків, яка складається з елементів сучасного чорного мілітарі. Саме завдяки такій нестандартній суміші візуального вирішення вистави ми можемо відчувати актуальність тематики п’єси та розглядати одразу декілька просторових вимірів.
Звісно, ось така позапросторова форма не конкретизує і не нав’язує грубих і остаточних уявлень, вона лише викликає в українського глядача актуальні для кожного з нас події. І як би складно не було зізнаватися у цьому, але таких «коріоланівських ситуацій» сьогодні між нами багато. І правда, події, що відбуваються на сході України зовсім не менші за значенням, ніж війни славетного Риму, а суспільно-політичний устрій, що тоді, що сьогодні викликає і сльози, і сміх, адже зі сторони глядача це виглядає смішним до страшенних судом, які згодом розходяться по всьому тілі і зчіплюють тебе від кінчиків пальців до думок в голові. У кожній сцені, кожній режисерській вигадці панує правдива сувора теперішня реальність. Цей сірий народ, що рухається лише натовпом і змінює кожне своє рішення через маніпулювання над ними, такими ж безхребетними хробаками-антагоністами. Вони найперша ланка цього гнійного суспільства, але все ж таки не остання, і можна сказати, найболючіша, адже це ми сьогодні – сірий натовп, з єдиним мозком на всіх, що керується лише примітивними інстинктами, не в змозі подивитися на всю ситуацію у повному об’ємі і з різних ракурсів. На чолі з декількома маленькими чоловічками (Олександр Печериця, Віталій Ажнов, Павло Шпегун) – недалекими, наївними і закомплексованими від власних думок, що при кожній маленькій зміні біжать давати сигнал у свій малесенький горн, щоб як можна скоріше зібратися, і заплювати чергову жертву політичних пліток. Дзенькають ложками по пустому посуду і давляться крихтами від маленького, але такого жаданого кусінчика хліба, за який кожен радий грати на баяні і пританцьовувати навіть найлютішому ворогові. Вони живуть лише завдяки відчуттям злості і наявності ворога, який сниться їм кожної ночі, сидить в їхніх головах, і проти якого вони гострять палиці, але ніколи не використовують. Але якою б мізерною не здавалася влада цих чоловічків, вони все ж таки перевагою кількості досягають своєї нищівної мети, змінюючи милість до Коріолана на гнів.
Гай Марцій, а вже пізніше Коріолан – той, хто завжди дотримується свого рішення, все життя має єдиного ворога – волосків і бореться з ними, воїн з каменем заміть серця, та все ж не політик і не улесливий підданий «свого народу». Йому начхати на білі скатертини, смокінги, він не соромиться ходити поміж сенату в кривавих лахміттях. І ні, це не ідеалізування режисером народного героя, він просто справжній, звичайний і можливо нетактовний у деяких моментах. А у виконанні Дмитра Рибалевського він ще й настільки темпераментний, що іноді стає солодко-моторошно від самого погляду його героя. Знову ж таки, ніби кіношний образ, який зовсім не стирає реальних кордонів, просто вдале режисерське поєднання величезної брили люті, харизматичності й душевного болю в одній особистості. Але не слід забувати – війна і політика різні речі. І коли на війні ти народний герой, що отримує безліч поранень, то у політиці – ти всього лише новий шматок м’яса, і будь-який необережний крок не залишає права на помилку, а тільки є тим довгоочікуваним приводом, щоб якомога швидше усунути конкурента. І він поступово починає зраджувати сам собі, маленькими кроками змінюються лахи на гарну нову форму, за скляними дверима, про які раніше і не йшло мови для нього, він дає настанови і пресконференції. Та якщо зовнішні відчуття завжди легко завести в оману, то свої внутрішні переживання ніколи не задобриш голосами народу, чи привілейованим станом. Латам і мечам, що сховалися за смокінгом, стає мало місця всередині і вони рвуть все, що назовні, не приховуючи свого власного «я». Тільки вже надто голосне це «я» на думку оточуючих. І вони швидко знаходять вихід з цієї ситуації. В хвилини таких поривів, навіть найсильніші люди не контролюють своїх емоцій, а от емоційний, тваринний з самого початку Коріолан Рибалевського настільки стриманий під час монологу, після вигнання його персонажу з рідного дому, що сидячи в глядацькому залі хочеться не дихати і стати непомітною букашкою, що випадково пробігала повз сцени, бо та енергетика, той стан, у якому знаходиться головний персонаж, шокує до неможливих почуттів. І тепер вже в його очах ніби ти сам, абсолютно незнайома і відсторонена людина, теж стаєш його ворогом. А де ще шукати підтримки, як не у того, хто кожної хвилини життя мріє про те, як би володіти тобою і знати про те, що найнебезпечніший ворог біля твоїх ніг. Взаємовигідна угода задовольняє не тільки Авфідія (Олексія Богдановича) – стриманого і виваженого ворога Марція, а й самого колишнього Римського героя. Тим самим приводячи всіх, хто досі знаходиться в залі, до непорозуміння й ненависті до Коріолана. Адже, як? Як могутня людина так легко переходить на сторону того, хто всією своєю суттю, щиро ненавидить його сім’ю, дім і його самого? Той, з ким нещодавно у криваво-червоному світлі, ти був ледь не поранений в уповільненому епічному бою, неначе з картинки відомого бойовика. Та жага помсти і власна гордість ще раз доводить, що люди –жахливі створіння, що іноді керуються лише емоціями, якими б героями вони не були.
Всі ці тісно переплетені події настільки насичують виставу моторошними і трагедійними моментами, що здається вистава мала би бути схожа на величезний згусток епічних подій і безкінечний цикл болю. Але ні, Богомазов не визначає свою виставу як звичайну трагедію. Він, як справжній майстер своєї справи додає багато комічних, іронічних моментів, і на контрасті образів вдало співставляє героїчні образи та до огиди гротескні. Огидно смішними і прекрасними (у хорошому сенсі) були вибудувані образи антагоністів, народних трибун (Остап Ступка, Іван Шаран). Вони додавали фарсовості і справжнього, неприкритого гротеску всій атмосфері.
А ось образ Мененія Агріппа (Богдан Бенюк) є чимось дуже збалансованим і виваженим, він як золота середина всіх цих пристрастей, але все ж його образ глибоко пронизаний болем, батьківським щирим болем, який згодом накриває глядацький зал потужною хвилею під час його монологу в другій дії.
Мудрі, гротескні, жалюгідні персонажі – всі вони поряд з могутнім Коріоланом. Проте, він внутрішньо самотній, і здається, що нічого не зможе зламати віри цього кремезного велетня, що після вигнання став цілковито схожим зі своїм мармуровим ідолом. Як зовні, обмазавшись білою глиною, щоб ніхто і ніколи більше не зміг доторкнутися до його справжнього єства, так і внутрішньо. Здавалося б, і так вже давно залізний герой не зможе бути ще більш незламнішим, адже жити на території ворога і сміливо кидати виклик на кривавий бій з рідною землею, – що це, як не повне відчуження і втрата будь-яких людських почуттів? І здається, що виходу вже не існує, втрачена одного разу довіра відновиться лише після повної насолоди перемогою над «найріднішими зрадниками». Та режисер плавно підводить нас до того, що навіть у героїчних монстрах десь глибоко всередині живе людина! І у всіх нас є та «ахілесова п’ята», що іноді спрацьовує як рятувальний жилет, що швидко викидає нас на поверхню власних несамовитих пристрастей, у яких ми тонемо. Таким «жилетом спасіння» була мати (Наталія Сумська) і дружина (Марина Кошкіна). Вони – остання надія всього народу. Мати – не звичайна жінка, вона і є те уособлення Батьківщини, яка знає, що заради миру завжди треба поплатитися щастям своєї дитини.
Три стільці – Коріолан і його дві найрідніші людини. Ніхто з них не дивиться один одному в очі, на задньому фоні розхитана скляна стіна, а на ній величезними літерами, неначе пророцтво – слово «mori». На колінах Коріолана меч і новонароджений син – його продовження, маленьке життя і символ майбутнього життя для всіх, хто грається у цю жорстоку гру. Довгий монолог матері і дві сльози у сина, що врешті решт дають перші тріщини на глиняному покриві шкіри і серця, що вже точно знає свій вирок. Лаконічна та до чортиків болюча сцена не залишає байдужим нікого. Він залишається за своїм склом, вони згодом – за своїм, не відводячи погляду один від одного і відділяє їх вже важливі літери – m, o, r, i. І от – останні кроки, останні думки і останній подих перед відчиненими дверима і зустріччю з Авфідіївським мечем. Темрява і червоний оксамит на його тілі, що назавжди залишиться його власним, а на прозорому склі лише одна дописана літера «amori», яка відтепер змінює все. «mori» чи «amori»?
Хто переміг? А хто справжній ворог? Питання, відповіді на які будуть розгадувати протягом століть.
Фото http://ft.org.ua/
