Учасниця проєкту «МайстерняМолодого/рецензент» Дарія Назаренко, рецензія на виставу «Холодна м'ята». Український малий драматичний театр, режисерка Анна Огій
Перше, що потрапляє вам на очі – величезна дерев’яна драбина, яка веде наш погляд прямо під стелю, де підвішені пучки висушеної м’яти. На підлозі стоять декілька пеньків зі справжнього дерева та старенька шафа. Це переносить вас у маленьке, старе українське село, з невеличкими дерев’яними хатками, садочками. Місце, де за останнім будиночком простягається величезний степ, а за ним густий ліс, що вночі, вкривається білою ковдрою туману; де розлилася річка, цвітуть комиші та плюскочеться риба у воді; де дихається легко-легко, де так спокійно, де завжди затишно і тепло, ніби у рідної бабусі. Навіть починає здаватися, що чутно співи дівчат, що пораються по хатках.
Ніч. Ви пливете самі у човні, скрізь тиша, морок, легкий туман і де-не-де чутно гомоніння цвіркунів та поодиноке квакання жабенят. Два весла розривають темну глибочінь водойми та несуть вперед, залишаючи за собою кола на воді, що виблискують при світлі місяця. Небо, покрите зірками, ніби проводжає у подорож переосмислення самого себе, життя, стосунків та світу. Ця мандрівка буде сповнена коханням, дружбою, невиразним смутком, великими і маленькими радощами, пошуками відповідей на вічні питання та присмаком холодної м’яти.
Чуттєві оповідання Григора Тютюнника тут об’єднані у щемливу історію, що проносить крізь все життя: від першого, такого несміливого, але неймовірно відвертого кохання і до самої старості сповненої солодкими спогадами. В кожній з історій відчуваєш і бачиш себе, смієшся і плачеш, переймаєшся та співчуваєш, захоплюєшся та просто віриш. Кожне слово потрапляє прямісінько у серце, і вже неможливо бути байдужим. Залишається лише вірити. Кожному слову, кожному руху, кожному.
«Поруч зі смутком завжди знайдеться місце для посмішки, десь близько плачу завжди чекає сміх». Напевно, тільки так можна було б описати твори Григора Тютюнника, адже його оповідання сповненні непідробними почуттями, емоціями, життям. У постановці «Холодна м’ята» Українського малого драматичного театру персонажі творів оживають саме такими, якими їх бачив Тютюнник.
Вистава починається з історії про перше кохання – «Зав’язь» у виконанні Лариси Шелоумової (Соня), Станіслава Весельського (Миколка) та Юрія Кулініча (Дід Лаврін). Перша любов, така справжня, невимушена, несмілива та така тремка. Тут є і хвилювання, і сміх, і сльози і розчарування.
У неї «міцний характер», а він боїться її поцілувати. Сонька нетерпляча, того тільки й чекає, тому й ображається. А він все ніяк не викине з голови слова діда Лавріна. Але все одно, попри всі заборони біжить до Соні, бо це справжнє, чисте і непідробне. Це вперше, тому здається, що вона така єдина на все життя. Він прокидається і засинає з думкою про неї, і нічого довкола вже не існує, тільки вона.
Наступна історія – «Нюра», заколихується акапельним співом Лесі Бурковської. Саме він наповнює ностальгією нашу подорож впродовж усієї вистави, додає автентичності та ще більше занурює в атмосферу дійства. Голосові акценти створюють особливий колорит та підкреслюють важливі моменти.
«Снилося, немов терен рву та їм. Уже й спілий немов, а терпкий...» – ці слова одразу задають особливий тон та готують нас до історії з дійсно терпким присмаком.
Нюра, у виконанні Максима Кущова, дуже лагідний, простий та ніжний. Навіть хворобливо ніжний. Така собі «ганчірочка» в родині з чотирма жінками. Він ніколи не прийме рішення, не заступиться, не допоможе. Його улюблене слово «немов». «Не тому, однак, що слово це йому нав'язло, а щоб той, хто слухає, не подумав часом, що саме отак Нюра і міркує».
Марія Моторна грає Нюриху – дружину. Сильну, незалежну, ту, яка горою стоятиме за власну сім’ю. Вона без пам’яті закохана в Нюру, бігає за ним, трясеться і все йому пробачає.
У них три нещасливі дочки… «Хто-не-хто розважливіший та м'який серцем розумів, як мулько живеться Нюрі та Нюрисі з трьома пристаркуватими, нікому, не потрібними доньками» – вони ж бо не можуть знайти свого жіночого щастя в місті… Проте, все змінюється в одну мить, коли приїжджає додому молодша – Маня (Єлизавета Бакуліна) ще зовсім юна і наївна. Вона закохана в Ілька (Юрій Кулініч), чоловіка з міста, старшого за неї… Вона кохає чисто, щиро, а він… ні.
«Нюра» – трагедія батька, який не зміг вберегти власну доньку від болю: її використали і викинули, як непотреб, а він не зміг зарадити, не передбачив цього. «Людину тепер ніхто не бачить» – ці слова з його вуст лунають, як грім серед ясного неба. Ми бачимо процес його становлення, прийняття рішення. Він стає на захист дитини, переборює себе та своє трусливе «Я». Вперше в житті він не буде стояти осторонь, не звалить проблему на дружину, а почне діяти, адже хто, як не батько, може захистити свою маленьку донечку?
Раптом, відчувається запах холодної м’яти й події переносять нас до річки, де дерев’яні пеньки перетворюються на човен, що нестиме далі мандрівкою проникливих спогадів.
Чуттєве та щемке оповідання «Холодна м’ята» дуже повільно та обережно пронизує до кісток. Це історія про чоловіка Андрія (Юрій Шульган), який чужий та зовсім непотрібний у власній хаті.
Вдома на нього чекає дружина Клава (Лариса Шелоумова) та теща Степанида Трохимівна (Юрій Кулініч) – обидві нещасні і обидві ненавидять його. «Вечеряли мовчки, наче після лайки», а після мали хворобливе примирення, після якого Клава «починала плакати і жалітися».
Андрій прагнув спокою та розуміння, підтримки та любові. Кожного вечора сидів на пеньку край села, роздивлявся старенькі хатинки, насолоджувався заходом сонця та поринав у себе, роздуми про життя. Він згадував себе дитиною, хлопчиком (Марат Кейс) на березі річки, що грався корабликом з кори дерева та парусами з зеленого листя. Ці спогади навівали йому солодкий смуток, аж поки він не почув, як його гукнув дзвінкий дівочий голос: «Дядю, перевезіть і мене на той бік!». Це була вона, Леся (Єлизавета Бакуліна), мале дівча, що не зводила з нього закоханих очей. Саме вона розпалить всередині нього отой маленький вогник, що давно згаснув. Вона поверне його в юні роки, вона любитиме його щиро і віддано. Даватиме йому те, що так необхідне.
Вони плистимуть у човні і довго мовчатимуть, а потім разом несподівано один для одного вимовлять: «зійшла холодна м'ята». Цю мить він вже ніколи не забуде і згадуватиме про неї все життя. «Ви мене пам'ятаєте? І я вас — теж... Їх несло течією в сагу». Лунатиме композиція «Less» Nils Frahm. Буде воскресіння і непідробне відчуття любові та щирості, єднання одне з одним.
Окрилений, він повернеться додому, та ще довго не спатиме, адже «не можна так мислити і жити, коли земля пахне торішніми травами і молодою м'ятою, вічністю і миттю...»
Друга дія почнеться із «дурної оказії» життя – саме так назвали розлучення Степана (Юрій Шульган) з Даркою (Єлизавета Бакуліна). Вона йому зраджує, а він її любить та прощає: «Молода вона в мене ще – от і заграла журавля...» Пробачив би й цього разу, якби не назвала вона його «Калічем». Ті слова так залізли йому в голову, що він більше не міг терпіти, не міг, і пішов.
Він ще довго страждатиме, житиме в лісі, аж поки «Кізонька» не вирішить ділити спільно нажите майно. От тут його й понесе, й справа не втому, що йому шкода, ні, він би віддав їй все що мав, але тоді він остаточно втратить її, назавжди. Після розподілу майна Степан свою частину так і не забере, піде у ліс. Люди почнуть цуратися Степана. Тільки одна душа в селі не обминатиме його – Стеха-Жирафа. Любитиме, допомагатиме, піклуватиметься, а йому все сміх, не може він забути Дарку. Коли ж Стеха запросить до себе, відмовить. Скаже, що «на сміх піднімуть», та й не піде.
Для нього тільки Дарка назавжди залишиться особливою, неповторною. Він до останнього проклинатиме себе, що тоді спіймав її на зраді. Що пішов, не повернувся. Що не боровся за неї. А вона… вона навіть не згадає його, бо хто ж «каліча» згадує?
«Дикий» Санько (Юрій Кулініч) – балакучий, веселий та ледачий. Тягне його між люди. І не поспілкуватись чи послухати, а просто аби вдома не сидіти. А Софійка мати одиначка. Сумні очі, злегка ледь помітна посмішка. Вона сидить зверху на драбині та колихає немовля. Так тихо і затишно водночас. Коли раптом, у цей її світ, увірветься голосний Санько. Соня злякається та сховає дитину, очі одразу забігають та шукатимуть допомоги. «Спить? Давай подержу». Вона подивиться на колиску та сховає змучені соромом і страхом очі. Але таки дозволить, відчувши якесь незвичне тепло, зрозумівши, що може довіритись. Санько, обережно з особливим трепетом візьме на руки немовля і поколихає. Якесь невідоме почуття відгукнеться у ньому. Він хутко віддасть дитину й побіжить, побіжить не озираючись. Він злякався.
Нахлинули на нього спогади про рідну неньку: як вона хворіла, як його через це до армії не забрали, як цілував на похоронах її незвично сухі руки. Згадав батька, їхню з мамою могилу. І пронеслось перед ним усе його дитинство, всі найщиріші спогади…
Не встигнувши оговтатись, він вже біжить назад з усіх ніг, до Соньки та немовляти. Він зрозумів, до чого був той щемить у серці, відчув той поштовх, що дала йому доля. І от вони вже поруч, разом гойдають дитину, а в Сонених очах, вперше за довгий час заблищить вогник надії, вона полегшено видихне та нарешті позбавиться болючого сорому.
Вистава завершиться на кладовищі. Під акапельний спів акторів та сльози глядачів. Завершиться життя. В залі ще якийсь час нависатиме гнітюча тиша, але потім вибухнуть оплески. Човник спогадів ще довго прибиватиме хвилями почуттів до берега пам’яті, занурюючи у чисті води щойно пережитого чужого життя. Але ми переживемо по-новій і наші спогади: перше кохання, першу зраду, перший біль, першу смерть.
У виставі Анни Огій «Холодна м’ята» Українського малого драматичного театру все максимально просто, мінімалістично та зі смаком. Постановку наповнено цікавими акторськими роботами, знахідками нового, особливого пристосування.
Шквал проникливих емоцій, спогадів, переосмислення – такий спектр переживає не тільки кожен герой «Холодної м’яти», але й кожен глядач. Тут кожен сам, наодинці з собою, ностальгією та роздумами. Історії про «живих» людей, самобутніх, щирих, іноді дивакуватих, але дуже близьких – саме таких, про яких писав Тютюнник. Всіх їх об’єднує одне – любов та бажання бути щасливими.
До цієї вистави завжди буде прагнути українська душа. Бо в ній, як і у оповіданнях Тютюнника зібрані найхарактерніші образи українського народу. В ній є можливість зануритися у підсвідоме, наблизитись чуттями до витоків власного коріння, відчути дух та відчайдушність української ментальності. Спектакль ще довго не відпускатиме й триматиме в своїх обіймах, ніби безодня, що засмоктує глибше й глибше у вир ностальгії по самім собі.
«Холодна м’ята» – це справжнє, українське, живе, таке тепле і затишне, сумне й веселе, жорстоке й добре, сповнене гіркими сльозами та дзвінким сміхом. По завершенню вистави відчуваєш присмак солонуватого смутку на губах, а в холодному повітрі витає запах холодної м’яти, який неможливо забути.
