Рецензія на виставу «Фантомні болі»

30 Січень 2020

Данило Симонович, рецензія на виставу «Фантомні болі». Молодий театр, режисерка Марі Акопян

Люди вже забули як-то – співчувати. Емпатія зникла як явище. Егоїзм та егоцентризм заволоділи думками і вчинками. І хто вони, ті люди, яких задавили обставини, які вже не можуть боротись, які просто пливуть за течією в пошуках щастя?

Прем'єра «Фантомних болей» відбулась 27 червня 2018 року на мікросцені Молодого.  Режисерка – дебютант Марі Акопян обрала п’єсу одного із найвідоміших сучасних драматургів – Василія Сігарєва. П'єса розповідає про фрагмент життя трьох покинутих та забутих людей у трамвайному депо.

Гліб – охоронець звалища старих трамваїв. Простий хлопець двадцяти п'яти років, як то кажуть з народу, без освіти і без жодних надій на нормальне життя. Як і всі мешканці цього майже дантівського «чистилища» він давно навчився існувати на цьому звалищі: «наковиряв» дротів, обпалив, здав на металобрухт, купив пальонки у бабці, напився і, в принципі, «можна жити!» Він покинутий та забутий не тільки людьми, але й Богом. Здається, що якби він помер або захворів, ніхто б цього і не помітив. Єдиними його розвагами є розмови та сварки-бійки з Дідом – ще одним охоронцем, в якого немає однієї руки. Гліб із тих людей які ніколи не бачили нормального життя, в нього ніколи не було дівчини, чи хоча б маленького натяку на сім’ю, він ніколи не святкував дні народження та не вміє задувати свічки на торті. Хлопець спраглий до будь-якого людського спілкування та звісно мріє про кохання й жіночу ласку.

Діма – новенький охоронець, який перший раз прийшов на зміну, студент архітектурного університету. Він спустився на дно людського життя щоб мати підробіток зі зручним графіком. Складається враження, що він безініціативний, слабкодухий хлопець, життя якого схоже на листя, яке несе за вітром.  Його мрія стати архітектором, мабуть, так і залишиться мрією. Він ніде не почувається на своєму місці, завжди почувається зайвим і непотрібним.

Оля багато років тому мала все, що їй потрібно для простого людського щастя – кохану людину – теж охоронця звалища трамваїв Володимира. Поета, лірика і романтика. У них була маленька донька Христя. Оля насолоджувалась життям і шукала привід для щастя в найдрібніших подіях. Але два нещасних випадки відняли у неї все, що вона мала.  Оля весь час повертається на це звалище у пошуках Вови, бо не вірить що він помер. Несе коханому чисті простирадла, гарячий суп у банці, – все як завжди.  Але зустрічають її тут зовсім інші люди...

Гліб на початку п'єси жорстоко висміює фантомні болі, які виникають у діда в руці, якої немає. Але він не помічає сам, що у кожного з них є шматок нормального людського існування, що безжалісно видалили, змушуючи тепер всіх їх страждати, відчуваючи,  що чогось не вистачає, щоб бути щасливим.

Зайшовши на мікросцену, скрізь велике вікно фоє, ви побачите сцену, що ледь підсвічується. Вона вистелена чимось білим, на піддонах стоїть велика балія із матрацом всередині. Задня стіна також завішена білим полотном. Така скромна сценографія викликає досить цікаві емоції: це наче якась покинута частина раю, в яку ми можемо зазирнути. Тут, напевно, вже давно нікого немає, або ж живе якийсь відлюдник, який, звісно ж, гостей не водить. Балія, наче невелика купальня, наче непрацюючий фонтан. Тіні від голів глядачів 5-го ряду перед початком вистави здаються мешканцями цього чудернацького місця.

Художниця постановниця – Юлія Заулична взяла за основу сценографії відчуття чистоти людини всередині й ззовні. Коли увімкнуть повне світло, то можна буде побачити, що сцена вистелена білим, але дуже брудним полотном, простирадлами, якими користуються мешканці цього житла-трамваю. Коли ж Оля принесе чисту білизну, з’явиться дуже чіткий конфлікт героїні з цим місцем – здається, навіть її біле простирадло не хоче знаходитись у цьому середовищі  та намагається виштовхнути її звідси.

У всіх цих полотнищах прихована таємниця, яку неможливо одразу побачити. Ввімкнеться ультрафіолетова лампа і висвітлить на заднику, на чистому Оліному простирадлі малюнки. Вони розкриють, поглиблять  сценографію та й виставу загалом.

З портативної колонки Гліба звучить головна музична тема вистави – композиція «Sunny» в оригінальному виконанні гурту «Boney M» (музичне рішення Олесі Стефаник). Ця композиція – гімн того життя, до якого прагнуть герої. Така, трішки чеховська туга за щастям, яке от-от має прийти та врятувати їх. Але, поки ця композиція лунає лише з китайської блютуз-колонки, здається, що шансів у героїв немає.

Вистава починається зі знайомства з Дімою (Віктор Стороженко). Розчавлений, під тиском зовнішніх і внутрішніх обставин, він лежить у балії серед бруду і нечистот із ножем у руці. Ми бачимо перед собою зламану людину. Здається, що от-от він проштрикне себе, так і не спробувавши поборотись за життя. Але його несподівано рятує Boney M з колонки Гліба (Віталій Бобух), який ввалюється на сцену через глядацьку залу. Несподівано для себе Гліб застає картину самогубства, яке ледь не сталося. Він і сам, мабуть, колись намагався це зробити, бо діалог починає не зі стандартних слів, типу, «Не хвилюйся, все буде добре, тобі є сенс жити і т.і.». Гліб обережно веде розмову на віддалені теми, а коли Діма відволікається, відбирає ножа з криком «ТИ ШО, ДЕБІЛ?», тим самим рятуючи його.

Треба зазначити, що скорочений текст п’єси використовується тільки як кістяк вистави. Додуманих і добавлених фраз тут багато. Режисерка називає виставу «народною творчістю», адже усе тримається на імпровізації акторів. Автор п’єси схвалює, коли артисти підлаштовують текст під себе, бо ж це теж елемент творчості – вміти правильно, не порушивши правил, зробити персонажа своїм, живим.

Наче рентгеном на задній стінці цього скромного помешкання під фіолетовим світлом з’являється вся історія з минулого Вови, Гліба та Олі. Проводячи лампою біля стінки, Гліб наче і сам згадує весь пройдений шлях. Напевно це єдина цікава історія з його життя, яку він закарбував в собі, щоб не дай боже нічого не забути, щоб не втратити спогад, до якого він може повернутися з посмішкою. Оля тоді прийшла до вагону не просто так, вона принесла торт і свічки. Гліб вперше в житті їв торт і вперше задував свічки. Це був момент, коли він відчув себе нормальним. Людиною, яка має право на щастя.  

Оля (Вікторія Ромашко) справляє враження найчеснішої людини серед них.  Вона приносить з собою, як не дивно, частку здорового глузду. Коли Діма кривляючись каже «Привіт я – Вова», а на це Оля відповідає йому «Любий, ти що захворів?», в ту ж мить гостро постає питання: а хто ж тут насправді схиблений?

Під час їхнього діалогу відчуваєш, що ти, як і сам Діма, тут зайвий. Що тебе тут не має бути, що не можна так зухвало вриватися в чуже життя, бо там чужі проблеми, а  найголовніше – чужі почуття.

Здається ніби плин часу зупинився і ми підглядаючи маємо змогу зазирнути всередину персонажів, які вони там, без масок. Які ж вони? Скалічені! Як той  Дід, якому не вистачає руки, що болить, щоб нормально існувати.

У кінці нас чекає ще одне сценографічне рішення. Вікно у фоє мікросцени стає вікном у потойбічний світ. Через це вікно Гліб, здається, бачить Бога. Або його тінь, що проривається всередину.

Рецензія на виставу «Фантомні болі»