«Мамо, винеси сміття»

2017-10-03
Назва газети: 
Дзеркало тижня
Кореспондент: 
Олег Вергеліс

«Дві пари, зчепившись у цікавих процесах сварки та блювання, оголення і прозріння, згідно з автором, виявляють у сучасному "цивілізованому" суспільстві — імпульси диких предків. Відповідно, джунглі нікуди не поділися. Вони не так далеко відійшли з найкомфортніших куточків нинішньої цивілізації.

Здається, зовні благопристойна європейська цивілізаційна оболонка ось-ось трісне по швах. І з-під неї вистрибне дикун з холодною зброєю. І з розмаху зацідить по зубах.» 

Мамо, винеси сміття

 

У Молодому театрі зіграли прем'єру про подружні пари, вибиті зуби та бідного хом'ячка — "Різня".

У Молодому театрі зіграли прем'єру про подружні пари, вибиті зуби та бідного хом'ячка — "Різня". П'єса — Ясміни Реза, режисер — Влада Белозоренко. У головних жіночих ролях на сцену вийшли дві зірки — Ірма Вітовська та Римма Зюбіна. 

Кілька пюпітрів на затемненій сцені налаштовують на виставу-концерт, на постановку з елементами загадкових варіацій або виразного читання. 

На цих пюпітрах міг би бути тільки текст Ясміни Реза, відомого французького драматурга, чию п'єсу "Бог різанини" 10 років тому дуже полюбили європейські театри. 

Проте, здається, "ідеальної" сценічної версії на основі цього матеріалу, цього розмовного тексту-концерту, так ні в кого й не вийшло. Навіть класик Роман Поланскі зняв далеко не найкращий свій фільм, звернувшись до тексту. 

Можливо, і справді в писанні Реза є щось оманливе. Налаштовуєшся на "концерт", отримуєш — "месу". 

На початку вистави дві подружні пари, Вероніка—Мішель та Анетта—Ален, посунуті режисером ближче до авансцени. Ніби й справді готуються концертувати, вправлятися у якихось фугах. Стиль одягу — святковий, парадно-вихідний, підкреслено концертний, дуже стильний. Як і сама вистава. Всі і все — в чорному. Інших кольорів у цьому світі не треба. 

Невелика увертюра на авансцені пред'являє немузичний мотив для прекрасної зустрічі. Син однієї пари вибив палицею два зуби синові іншої пари — такому ж 11-річному телепневі. І ось зустрілися чотири самотності, щоб розібратися в страхових деталях: два вибитих зуби коштують недешево. 

Але, як правильно передчуває глядач, ця зустріч — не зуб за зуб, а очі в очі. 

Тут, у чотирьох умовних стінах європейської квартири, дитячі зуби — тільки привід для душевного стриптизу, для пред'явлення різних рахунків: і одне одному, і людству. 

Ясміна Реза так і вибудовує свою соціально-психологічну п'єсу-концерт. Як полілог-перелив — від окремого до загального, від зуба до голови. Від нинішньої цивілізації до тіней забутих предків, які ганялися одне за одним з важкими предметами. І таким ось чином теж якось форматували свої стосунки з близькою їм реальністю. 

Історико-міфологічний злам у цій п'єсі — більш ніж істотний. У певному сенсі, він навіть "світоутворюючий" у поетиці "Бога різанини". 

Дві пари, зчепившись у цікавих процесах сварки та блювання, оголення і прозріння, згідно з автором, виявляють у сучасному "цивілізованому" суспільстві — імпульси диких предків. Відповідно, джунглі нікуди не поділися. Вони не так далеко відійшли з найкомфортніших куточків нинішньої цивілізації. 

І ось ці джунглі щоразу проростають лихими отруйними квітами. Щоразу вони віддають надривними голосами… Чи то в квартирі дрібних буржуа, чи в парламенті пристойних держав. 

Давній і дикий Бог різанини, згідно з автором, вічною скалкою сидить у кожній зовні пристойній сучасній людині, а також у тому чи іншому зовні адекватному суспільстві. Тільки смикни за мотузочку, вибий якийсь зуб. І зразу — джунглі. 

Актуальність п'єси, якій уже 10 років, тепер як ніколи загострена навіть моментом поточним. Хвилі еміграції, складні внутрішньоєвропейські процеси, зрештою — цей "брексіт". 

Здається, зовні благопристойна європейська цивілізаційна оболонка ось-ось трісне по швах. І з-під неї вистрибне дикун з холодною зброєю. І з розмаху зацідить по зубах. 

Тому, звісно, концерт-конферанс — про побічні ефекти різних ліків; про науку й приватне життя, навіть про маленького хом'ячка (його вночі таємно виніс на вулицю Мішель, обуривши родину) — гра про людське око. За кожною банальною ситуацією — невидимий Бог різанини. Якийсь темний фатум, що наздоганяє сучасну людину.

Режисер Влада Белозоренко саме ці ідеологічні мотиви в тексті вочевидь передбачає. Але такі смислові пласти беззастережно віддає на відкуп художникові Володимиру Карашевському. І він легким рухом перетворює концертну сцену — на моторошнуватий смітник. 

Це світ гігантських сміттєвих мішків, що імітують повсякденність. Стіни, стільці, те й се — властиво, суцільні мішки. Як чорні діри, чорні вирви, чорні дирижаблі, чорні цеглини-громаддя нашого хисткого сучасного пекла. 

За такими сміттєвими блоками очевидна риторична фігура в стилістиці вистави. За цим — тропи, такі собі візуальні обманки, мета яких — концентрація образності не зовнішнього, але внутрішнього шару історії Ясміни Реза. 

Сучасний світ — як велетенський чорний поліетиленовий мішок, усередині якого — бруд, мерзота, два зуби милих діток, а також, можливо, ікла мамонта, на якого полювали "ті", чиї душі вселяються в "цих". 

Звісно, всім нам було б легше, якби в цих мішках панувала тільки порожнеча. Якби. 

Тим часом особливість прем'єрної постановки в тому, що на основі хорошої п'єси й концептуальної сценографії задана переважно ілюстрація, але не розвинена інтерпретація. 

За всіма прикметами, це стильна, розумна й емоційна вистава-концерт. Але територія парадоксу, запропонована Реза й Карашевським, тут залишається неосвоєною. 

І в такому повороті, можливо, режисерський розрахунок, а можливо — вічний ліміт репетиційного часу: не добігли, не встигли, забракло дихалки копнути глибше. 

Оскільки "Різня" в Молодому театрі будується переважно як бенефіс двох солісток — дуже популярних сьогодні Ірми Вітовської та Римми Зюбіної, — то й режисерський промисел іде у формат жіночої вистави. Жінка пише, жінка ставить, дві зірки сяють, глядачки співчувають. 

І жіноча тема, як жодна інша, тут подана пронизливо. Бо Вероніка, якою її грає Римма Зюбіна, багато в чому жінка-заручниця — і своїх власних комплексів, і своїх сімейних обставин, і нікому не потрібної "наукової" діяльності. Здається, її наукові вправи та парадна публічна позиція — всього лише ширми-ширми-ширми. Щоби приховати за ними проплакане серце своїх самотніх і ніким не зігрітих ночей. Щоб показати світові бойову кудлату перуку, під якою — миле, зворушливе й давно неціловане волоссячко. 

Зюбіна грає свою Вероніку далеко не "на межі фолу", а якось строго, співчутливо, по-адвокатському. Зрештою, це ж багатьом відомий тип жінки, коли на поверхні — бравада, а всередині — туга, незігрітість і навіть розпач. 

Анетта, хвацько представлена Ірмою Вітовською, — трохи інший, але теж упізнаваний жіночий характер. Глядач помирає зо сміху, коли вона регулярно "блює" у сміттєві мішки Карашевського. Чи то знущається над компанією, чи то вдає алкоголічку? І ще — вона недвозначно натякає, що її жвавий молодий чоловік Ален давненько підживає з іншою — тією, котра молодша. І, можливо, це тільки вона постійно йому телефонує.

Бідна, пропаща Анетта це підозрює. І вибухає час від часу, як Везувій. І готова "заблювати" квартиру й світ. Непотрібність і "кинутість" є в цій зломленій жінці. І педальована хрипкуватість її тембру викриває часті сімейні істерики й навіть спроби суїциду.

Дві актриси грають прекрасно. А як їм ще грати? 

У різних мамах відображаються їхні сини. Один із яких — маленький "стукач" (за версією Ясміни Реза), інший — маленький "гей" (за версією батьків-опонентів"). 

Мами і грають "за" своїх непутящих підлітків. 

Прикривають ними, як амбразурами, свої жіночі опіки й садна. 

Заданий жіночий вектор постановки актриси вловлюють моментально, азартно сідлаючи коней. 

Тим часом мало ким розпушувана територія парадоксу на основі тексту Реза, можливо, ще й у тому, що в концерті-сварці переконливі контури і суто чоловічої історії. У тому й парадокс. 

"Бог різанини" — імовірно, такий собі рахунок Ясміни декотрим її чоловікам-кривдникам і чоловікам як таким. 

Чоловік — не у виставі, а в підвалах п'єси, — беззастережний винуватець усіх страждань на світі. 

І він же, чоловік, як прадавній мамонт із жахними іклами, здатен затоптати своєю дикістю й незграбністю — душі прекрасні пориви всіх їх: Анетти, Вероніки, інших. 

Для Анатолія Сомика (Мішель) та Олександра Ромашка (Ален) — для їхнього кар'єрного самопочуття — головні ролі в цій виставі досить принципові. За великим рахунком, це їхній крок уперед, навіть — два кроки. 

Але магія жіночої чарівності — Римми, Ірми, Влади, Ясміни — робить свою підступну справу. І сценічний сюжет, як зазначено вище, все ближче й ближче до контурів жіночої вистави. 

Сама постановка, до честі постановника, нервово, але обережно балансує на межі касового й елітарного (модного) видовища. 

І, до честі наших глядачів, вони досить емоційно й доречно реагують на текст-концерт, нафарширований різного ряду сентенціями. А задана самою п'єсою статика не перетворює цю виставу на радіотеатр. 

Найголовніше, що долі й тексти (Анетти і Вероніки) знаходять максимальний відгук у серцях вдячних глядачок. 

Хоча, можливо, й не всі глядачки розуміють, чому це у фіналі на зал грізно насувається фрагмент декорації — велетенські хмари-дирижаблі. 

Пояснюю. Це не тільки сміттєві мішки пливуть над нашими головами. Це — неминучість і якийсь античний фатум. Це чорна хмара прадавніх джунглів, у яких ми, як і раніше, благосно живемо.