Шедеври народжуються навіть... у фойє!

2018-01-23
Назва газети: 
День
Кореспондент: 
Олена Куренкова

Уважному й зацікавленому глядачеві це відчуття знайоме з дитинства: коли захоплено споглядаєш хорошу виставу, так кортить пізнати, що ж там є – за межею сцени? Сьогодні маємо ексклюзивну можливість дізнатися, як живе не на показ київський Молодий театр, що тривалий час лишається зразковим у Києві за кількістю прем'єр – нову виставу тут ставлять щонайменше раз на місяць (!). Розповісти про усі театральні тонкощі та наочно показати, що і як відбувається із «заготовкою» вистави, доки вона не потрапить до глядача у вигляді прем'єри, погодилася помічник художнього керівника театру та молода режисерка Наталія Сиваненко.

НЕСПОДІВАНА ЧЕСТЬ – БУТИ НАЙПЕРШИМ ГЛЯДАЧЕМ!

Заходити до театру через службовий вхід – справа хвилююча. Особливо коли помічаєш, як перед тобою прямує до дверей екстравагантно вбраний у бірюзове та модний кашкет чоловік. «Актор», – кажу про себе. Точно актор – розумію, коли він повертається в мій бік, відчиняючи двері, – Олексій Вертинський.

У модерновому Молодому розумієш, що вислів «за лаштунками» взагалі цьому театрові не дуже пасує: адже найцікавіше відбувається «за дверима»: їх, завжди зачинених, у центральному холі багато. Одні з них ведуть до репетиційної зали – невеликого звукоізольованого приміщення, де відпрацьовуються прем'єри, які глядач побачить ще нескоро (інші вистави – «проганяють» переважно на сцені).

– Працюємо. Тетяно Володимирівно, я Вас не зупиняю.

– Так... (чуттєво) Я так хотіла народити хлопчика — богатиря з великим розміром ноги, але на мене чекала несподіванка: замість хлопця з'явилась ти. Але ти справді маєш хлопчачі риси — войовнича, амбітна, самостійна, безсердечна. Одні недоліки, ніякого позитиву. Ти моя донька, але що ти мені приносиш: залицяльників? Коханців? І онуків у мене — жодного...

Так відпрацьовує свою роль головна героїня. Драма про вічні сімейні цінності. Під керівництвом режисера Тараса Криворученка народні артистки Тамара Яценко і Тетяна Стебловська та заслужена – Олена Хижна вперше репетирують сцену з п'єси Еріка-Еммануїла Шмідта «Тектоніка почуттів» у перекладі Івана Рябчія, яку ми побачимо на основній сцені у червні. Взявши з мене слово, що фотоапарат я заховаю, акторки люб'язно погоджуються на те, щоби я була присутня на їхній репетиції: така от несподівана честь – бути найпершим глядачем! За ці короткі півгодини спостереження, розумію: за мистецтвом, яке ми сприймаємо мовби щось віддалене, майже неземне – насправді місяці рутинної, важкої, цікавої роботи.

ПЛАНИ НАЙБЛИЖЧІ І ДАЛЕКОСЯЖНІ

Повернімося в центральний хол. Тут кожен відвідувач неодмінно звертає увагу на підбірку світлин із прем'єр, на які минулий рік виявився досить насиченим. Якщо говорити про останній театральний сезон – їх було десять. «Зараз «Молодий театр» вийшов у такий режим, що показує по прем'єрі щомісяця, – пояснює Наталія, – у ньому ж планує працювати до кінця цього, 39 сезону». Винятковим буде березень: 3 та 4 числа відбудеться прем'єра балету «Автор» Анни Герус, який, хоч і репетирувався не на базі театру, однак буде представлений глядачеві саме тут (тож вважається, що це теж прем'єра Молодого). Незабаром, 16 березня, на камерній сцені художній керівник театру Андрій Білоус, який також є керівником акторського курсу в КНУТКіТ імені І.Карпенка-Карого, презентуватиме студентські роботи за творами Чехова: це буде інсценізація шести його оповідань, об'єднаних назвою «Куди піти?». А вже 22 березня – прем'єра «Insenso» грецького драматурга і режисера за участі українських акторів та хореографа. До речі, традицію презентування студентських робіт театр продовжить і у квітні, і травні: Наталія зізнається, що це буде її дипломна робота за «Брехнею» В.Винниченка та її одногрупниці – «Фантомні болі» Василя Сігарєва.

А ще 24 травня – гучне святкування сторіччя від офіційної дати заснування Молодого та показу найпершої вистави. Словом, плани дуже далекосяжні.

У «ПОТОЙБІЧЧІ»

Прочиняємо ще одні двері й опиняємося в тому самому «потойбіччі» театру: тут теж сходи на горішні поверхи, паралельні тим, які бачать глядачі, підіймаючись до зали, – правда, менш святкові. І самі сходи, і проміжки між поверхами всуціль заставлені і завішані декораціями – тими, що активно використовуються зараз, і тими, що уже більше нагадують музейні експонати. Це справляє враження того самого творчого хаосу, який часто панує у головах геніїв-митців. Деякі декорації впізнаю одразу – наприклад, між першим та другим поверхом серед нагромадження різноманітних речей – холодильник з «Гагаріна і Барселони». «Хоча вам здається, що тут суцільний безлад, – вгадує мою думку Наталія, – насправді кожна декорація має тут свою незмінну позицію: на звороті кожна річ і її відповідне місце пронумеровані і після вистави усе повертається, куди потрібно». Поверхи теж служать місцем для зберігання декорацій. «Справа в тім, що для них у нас немає окремого приміщення», – пояснює моя гід. До речі: оцініть-но габарити деяких масивних декорацій, які, буває, бачите у виставах, та уявіть, що вони щоразу переносяться на сцену (другий та третій поверх) вручну.

Зазираємо на камерну сцену з-за лаштунків: тут усе готово для репетиції «Парашутиста» (якого вперше покажуть у лютому) – через увесь простір сцени простягається біле полотно, імітований парашут. І усе це своєчасно треба транспортувати звідси, адже увечері цього ж дня тут показуватимуть «Яму» О. Купріна. В коридорі так званого акторського поверху зустрічаємо Анну Бащеву та Анатолія Петрова – акторів з «Епосу хижака», репетиція якого щойно завершилася на мікросцені. Це вистава за оповіданням Леоніда Каганова, яку режисер Андрій Попов у своїй інсценізації наситив власними легендами й притчами, а хореограф – неповторною пластикою. 24 січня – найближча прем'єра.

Цікавлюся у Наталії, яка з презентованих цього сезону вистав стала найуспішнішою. Вона пояснює, що оскільки «гарячий сезон» ще триває і зала на кожну з вистав заповнена на 99-100%, поки робити висновки зарано. «Справжній рейтинг побачимо в травні-червні, коли люди уже вагатимуться, що обрати – шашлики чи театр», – усміхається вона. Про те, що нині сезон справді насичений – у глядачів – і напружений – в акторів та режисерів – свідчить і розклад, він розміщений на тому-таки «акторському поверсі». Мені він трохи нагадує університетський: у ньому теж зазначені прізвища та приміщення – правда, не пар, а репетицій. На думку Наталії, саме формування репетиційного процесу – справа найскладніша в організації роботи театру. Це пов'язане з тим, що нині в активі Молодого – 47 п'єс, і 5-6 з них мусять репетируватися одночасно. Кожну виставу відпрацьовують від 3 місяців до року (над «Містом сонця» довелося працювати  близько року з перервою на літні канікули, а тренувати «Епос хижака» розпочали тільки з початку сезону). Вистави відпрацьовуються щодня, крім понеділка, його обрано за технічний вихідний, хоча насправді вихідним він є лише для глядачів.

З огляду на частоту прем'єр та значний репертуар театру, зрозуміло, чому для репетицій бракує місця. У Молодому – три сценічні майданчики і одна репетиційна зала. З цікавістю дізнаюся, що у театрі два роки тому з'явилася спортивна зала для  акторів та працівників театру. Однак і вона часом стає майданчиком для репетицій – що вдієш, коли більше ніде, а театр має «тримати планку» в інтенсивності прем'єр. «Я і сама і в ній, і у фотостудії репетирувала, навіть з народними артистами», – усміхається Наталія. Ще, виявляється, театральні шедеври народжуються і у фойє: у розкладі тоді так і зазначається – «фойє основної сцени» (де, до речі, висять портрети кожного актора трупи Молодого), «фойє камерної сцени». Певна річ, що етап виставлення світла й налаштування звуку відбувається уже на сцені. Причому Молодий практично позбувся потреби витримувати так званий зелений коридор, коли три, п'ять або вісім днів на сцені, де випускається прем'єра, більше не ставлять вистав, аби зранку до вечора могли тривати репетиції...

ЗНАМЕНИТІ ПРІЗВИЩА НА ДВЕРЦЯТАХ ГРИМЕРОК

Далі на «акторському поверсі» – усе «як книжка пише»: три вщерть заповнені костюмерні, навпроти них – великі дзеркала. Просто в коридорі – прасувальна дошка із “стильною” праскою, вішаки для одягу, предмети меблів, серед них – великий диван зі строкатим покривалом... І, звісно ж, гримерки – іменні, кожна розрахована приблизно на десять акторів. У кожній гримерці над дверима – невелика плазма, на якій транслюється те, що саме зараз відбувається на сцені, аби актор не пропустив момент свого виходу до глядача. Знамениті прізвища на дверцятах гримерок спонукають мене запитати, як Наталія ставиться до того, що нерідко у Молодий люди, особливо «непідготовлені», ідуть дивитися більше на акторів, аніж виставу. Вона зауважує очевидне: це зайвий привід привернути увагу до театру: «Молодий – один з наймедійніших в Україні, мало де є така кількість «кіношних» зірок. Але у цьому — політика художнього керівника — відпускати людей на зйомки та підлаштовувати репетиції відповідним чином — і виявляється, що якось усе можна встигнути. Власне тому більшість стають зірками на наших очах — ми бачимо, як вони їдять у буфеті, а через деякий час уже дивляться на тебе з реклам у метро. Усе відбувається саме тут і зараз.

Кожна вистава у театрі обирає свого глядача: жанрове, настроєве й тематичне розмаїття обов'язкове, адже для когось цікавіші складні й філософські «Місто сонця» чи «Горе з розуму», для когось – легкий детектив «Шепіт убивці» та зіркові «Загадкові варіації».

Повертаємося у центральний хол. Тут і в касі театру – афіша на поточний і наступний місяць: зайве нагадування про широту репертуару. Наталія зауважує, що репертуарна політика театру ґрунтується лише на парадоксах: в один сезон не можуть вийти дві приблизно схожі за тематикою вистави. У Молодому уміло користуються дивними сумісностями і в плані тандемів режисер-автор: до прикладу на постановку «Нагадай собі згадати!» за твором комедіанта Олександра Володарського запросили серйозного і досвідченого режисера Костянтина Дубініна. Але для «Поступися місцем» – вистави про конфлікт поколінь обрали 23-річного режисера Дмитра Весельського. Наталія запевняє, що у мистецтві саме на таких конфліктних «штуках» і складається довершена історія. «Як у житті», – подумки усміхаюся.