Наталія Сиваненко: «Я впевнена, що Володимир Винниченко повернеться на українську сцену»  

2018-05-23
Назва газети: 
http://i-ua.tv
Кореспондент: 
Едуард ОВЧАРЕНКО

Репертуар Київського академічного Молодого театру щомісяця поповнюється новими виставами. Одне з чільних місць тут належить український класиці. Нещодавно молодий режисер Наталія Сиваненко поставила на мікро-сцені театру виставу «Брехня» за однойменною п’єсою Володимира Винниченка. Про нову виставу наша розмова. 

– Чому, на Вашу думку, творчість Володимира Винниченка сьогодні мало представлена в репертуарах українських театрів.

– Студенти акторських та режисерських факультетів просто обожнюють творчість цього письменника. А уривок з його твору «Чорна пантера і білий ведмідь»  ставляють в усіх театральних вишах України.

Винниченко надзвичайно прогресивний і до його творчості треба підходити з точки зору психологічного аналізу. Він надзвичайно складний, у нього немає соціально-побутової тематики. Хоча сюжети побудовані на рівні побуту, сімейної драми. Але для того, щоб його поставити, треба занурюватися у психологію.

Можливо саме таке психологічне навантаження,  така вага цієї драматургії трохи відлякує театри в плані репертуарної політики. Тому що така складна драма може важко сприйматися глядачем, який прагне до комедійного, до легкості і світлого.

Як і більшість моїх ровесників я вперше познайомилася з творчістю Володимира Винниченка ще в шкільні роки. Ще тоді зрозуміла настільки він сучасний і сміливий. Письменник йшов попереду своїх сучасників. Потім занурилася в його біографію і зрозуміла, що цей митець був революціонером не лише в політиці, але і в особистому житті. Вже навчаючись на режисерському факультеті Київського університету театрального, телевізійного та кіномистецтва України глибше ознайомилася з його творчістю, перечитала драматургію, новели, велику прозу, зокрема, роман «Сонячна машина».

– Хто ініціював постановку саме «Брехні»?

– Це була моя ініціатива звернутися через 100 років до творчості Винниченка. Хоча я мала ставити зовсім іншу п’єсу – комедію. Один мій добрий знайомий, який навчається на акторському факультеті Київського національного університету театру, кіно і телебачення, порадив прочитати цю п’єсу, яку він вважав найсучаснішим з усього, що читав.

У цьому творі мене зацікавив психологічний аналіз, побудова сюжету і подієві лінії, внутрішній конфлікт головної героїні. Ми бачимо різні кольори і відтінки її страждань, а також страждання тих людей, яких вона кохає, або які кохають її. В п’єсі все пронизане тонкими лініями маніпуляції. І саме розв’язувати і розгадувати ці приховані думки для мене є найцікавішим у професії режисера.

Я наперед визначила, з якими акторами хотіла б працювати, з якими типажами, з якими характерами. І саме ця п’єса підійшла для акторського ансамблю, який я планувала. Врешті ця постановка стала моєю дипломною виставою.

– Чому жанр вистави Ви визначили як «лабораторія правди»?

– Таким чином ми відразу налаштовуємо глядача на те, що все, що буде відбуватися протягом двох годин на сцені це не страждання через брехню. А це складний процес видобування правди. І коли ми говоримо, що попереду нас чекає щось світле та прекрасне, тоді все, що відбувається складного і болісного на сцені є виправданим. Тому що герої не страждають через брехню, а прагнуть до правди.

Сценографія це підтверджує. Один з героїв – експериментатор, хімік-механік. Він влаштовує лабораторію в своєму будинку. Вона для Андрія Карповича – шлях до успіху в кар’єрі. А краплі навколо стануть отрутою для головної героїні. В одній мікстурі змішуються початок і кінець однієї сімейної пари. Це метафора брехні, яка просочується через усі щілини будинку і стікає в скляний посуд.

Все прозоре, навіть стільці і костюм головної героїні. Цим ми говоримо про те, що приховати брехню дуже важко. Треба бути великим майстром, щоб сховати брехню в цьому прозорому приміщенні.

– Як довго тривали репетиції?

– Виставу поставили в короткі терміни. Оскільки репертуар Молодого театру дуже щільний і одразу репетирують по 5-6 вистав не лише на цей, але й на наступний сезон. Тому приміщень для репетицій мало, а час для постановки у нас був лише два з половиною місяці. І це при тому, що три актори, які грають у цій виставі, задіяні ще в одній постановці, яка вийшла за два тижні до прем’єри «Брехні».

Наша вистава випускалася в такі екстримальні терміни. Але намагалися зустрічатися у вихідні, працювати після вистав, були дев’ятигодинні репетиції.
– Розкажіть про акторський склад.

– Вважаю, що він у мене чудовий. Головну героїню грає молода актриса, який скоро виповниться лише 20 років. Але це вже її третя вистава. Вона грає головних героїнь у спектаклях «Фрекен Жюлі» та «Куди піти?». Актриса досить перспективна і я вважаю, що в неї все вийде. Також у виставі грають три студенти акторського факультету Національного університету театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого – курс Андрія Білоуса та один студент курсу Богдана Бенюка. Також грає штатний актор Молодого театру Сергій Пономаренко. Це надзвичайно різні актори і надзвичайно харизматичні.

У Сані поведінка як у п’ятирічної дитини. Не знаю хто міг ще так чесно, так правдиво зіграти цю дитину як актриса Дарія Усупова. Вона старша віком за головну героїню, але своєю наївністю, прозорістю, чесністю змогла абсолютно точно передати образ цієї дівчинки. Тому що вона пішла не в бік божевілля, показухи. Вона дійсно прожила, вона дійсно зрозуміла цю героїню, яка страждає через те, що не може брехати. Саня – героїня, яка хвора на правду.

Наталія Павлівна – юна, чиста, легка дівчина, в якій скільки сили любові. Вона намагається кохати всіх, але їй це не вдається.

Іван Потапов, який грає Андрія Павловича, абсолютно унікальний актор. Такий типаж ще треба пошукати. Я вважаю, що це хороший акторський старт.

Для мене важливо, що активну участь у виставі бере пластика. Хореографічне рішення належить Лідії Соклаковій – штатному хореографу нашого театру і моїй добрій колезі, з якою ми працює вже не перший раз. Разом задіяні в різних перформансах, у творчому дуеті створювали виставу «Концерт».

Вона приступила до репетиційного процесу буквально з перших репетицій. Це також певний експеримент, коли хореограф не працює окремо над створенням якихось хореографічних композицій, а присутня на всіх репетиціях. Вона вплітає пластику до розвитку вистави, дає особливу пластику акторам. Я її вважаю співрежисером, вона багато вносить в образне рішення вистави.

Крім цього хотіла б згадати автора музичного рішення Олесю Стефаник, яка також з нами активно співпрацювала. Вона працювала з акторами з вокалу і вела нас за собою. Також вдячна художнику-постановнику Алії Байтеновій, яка створила на сцені містичний образ лабораторії. 

– Як Ви особисто ставитесь до головної героїні?

– Вважаю, що підійшла до цього образу об’єктивно. Наталію Павлівну потрібно розшифровувати і дуже детально. Було б не вірно вважати її нахабною, егоїстичною натурою, яка хоче всю любов на світі. Саме так її сприймає її коханець, студент Тось.

Насправді це натура нового часу, яка змогла відкинути якісь моральні устої, змогла заборонити собі так сильно кохати, оскільки зрозуміла, що ні до чого хорошого це призвести не може.

Від кохання до Івана Стратоновича вона втекла в абсолютно спокійні стосунки з її чоловіком – Андрієм Карповичем. Вона дійсно від щирого серця кохає свого чоловіка, але іншою любов’ю – материнською, можливо, навіть, сестринською. Вона бажає йому лише найкращого, і нізащо не хоче завдати болю. 

Будь-якому іншому чоловікові вона б давно розповіла про всі свої зради і тоді б маніпуляції з викраданням листів не мали б сенсу.

Ця людина змогла відірватися від реальності, поринути у власний вигаданий світ, в якому вона була впевнена, що робить усіх щасливими. Я не можу її не підтримувати, ні жаліти, ні відчувати будь-які інші емоції. Я можу лише йти разом з нею, уявляти її на своєму місці.

– Настільки ви задоволені першими показами «Брехні»?

– Вистава досить важка для сприйняття. Вона починається з досить високої точки. Ми відразу розуміємо, що героїня перебуває на межі нервового зриву. Глядачам, які прийшли відпочити, дуже важко поринути у цю атмосферу, зрозуміти, хто каже правду, а хто бреше. Однак я сподіваюся, що актори прорвуться через глядацький бар’єр.

Звісно, ніяких негативних відгуків від глядачів ми не чули. В антрактах ніхто не йде. Все проходить добре. Пороте я бачу, що нам ще є куди йти, тому що, поки що перемагає зовнішня сторона вистави. Хочемо, аби актори прорвалися  у внутрішній світ глядачів. Тому що нове покоління акторів живе надією врятувати своїх героїв. І цей порятунок героїв робить для них кожну виставу справжнім випробуванням. Вони довго відходять емоційно від вистави, навіть потім не можуть кілька годин повноцінно розмовляти. Сподіваюсь, що це не залишить нікого байдужим.

– Маєте творчі плани?

– Звісно, і надзвичайно великі. Театр для мене залишається на першому місці. Тут мені треба ще повчитися як мінімум 10 років. За цей час ще не зможу створити якихось серйозних речей.

Дуже хотіла б попрацювати із старшим поколінням, аби їм було весело і цікаво. Можливо це буде детектив. Такі актори як Валерій Шептекіта, Тамара Яценко, Ірина Кравченко спонукають до творчих авантюр. Також хотілось би зробити дипломну виставу для студентів курсу Андрія Білоуса, а для мене вона могла б стати магістерською.

Дуже сподіваюся, що Володимир Винниченко повернеться на сцену, тому що він супер-сучасний і супер-прогресивний. До того ж він дуже актуальний. І думаю, що саме наше покоління зможе прочитати його так, як того прагнув Винниченко. 

Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО