Мобілізація з того світу: минулорічна прем’єра у Молодому театрі збирає аншлаги

28 листопада 2017
Назва газети: 
Вечірній Київ
Кореспондент: 
Наталя Плохотнюк

"Народні артисти України Валерій Легін і Вікторія Авдєєнко та актриса Анастасія Євтушенко не просто грають, вони живуть кожною миттю вистави, органічно поєднують трагізм із комічністю, віру з іронією, яка властива творчості покоління Наталі Ворожбит. Режисер Тамара Трунова не відмовляється від притаманного їй стилю: режисури голосу й образної пластики. Але вдається до міксу сценічної поезії з чорним гумором і експресивними етюдами-скетчами. Її актори існують в них в умовній манері, майже абсурдистській. "

Мобілізація з того світу: минулорічна прем’єра у Молодому театрі збирає аншлаги

Майдан, війна, біль…. І раптом така буденна фраза: «Саша, винеси сміття». Зачепило за живе. Сльози стримувати було не просто важко, а й просто неможливо. Як і сміх, але гіркий, болючий.

Вистава молодого драматурга Наталки Ворожбит з типовою комедійною назвою, яка майже рік, з 11 лютого, йде в столичному Молодому театрі й завжди з аншлагом, дуже актуальна саме зараз, у ці пам’ятні дні річниці Революції Гідності, саме зараз, коли на сході України не припиняється війна…..  

Це вистава про життя і смерть українського офіцера, якого мобілізують і на тому світі. За сюжетом, Саша – полковник української армії, він помер від серцевої недостатності й тепер спостерігає, як його дружина Катя й падчериця Оксана готують поминальний обід на дев’ятини.

"Саша падає, тримаючись за серце. Може здатися, що від кулі. Але не від кулі - серце", каже Катя.

Олександр не назавжди покинув рідних, навіть з того світу Саша розмовляє з коханими жінками та згадує колишнє земне життя. Як і раніше, у родині відбуваються побутові сварки, чоловік сміється над бурчанням удови, а вона - над його псевдо геройством, дорікаючи чоловікові за армійські злидні, його непристосованість до «нормального» життя.

Він не може просто піти, не переконавшись, що з рідними все буде гаразд. Він вибачається за свій вчинок, вибачає дружині клопіт і не надто ласкавий тон. Він тут лишень аби нагадати, що любить її, і що вона завжди його любила. Розмовляти з ними йому не заборонено, але повернутися додому, де розпочалася війна, йому не дозволяють.

Через рік після похорону, коли жінки навідуються на його могилу, Саша з'являється в образі випадкового перехожого, схожого на їх Сашу, але й зовсім іншого. Він просить дозволу повернутися додому.

«Всі повернуться, – каже він, – з офіцерського складу, бо ж шоста хвиля мобілізації в країні».  

Але його патріотизм не викликає у жінок захоплення, незважаючи навіть на ті практичні вигоди, які вони мали б завдяки його участі у бойових діях на Донбасі. Катя, ледве отямившись після втрати чоловіка, не погоджується пережити те саме спочатку, в разі його смерті на війні, та й зібрати бійця на передову їй не по кишені. Бо цю війну веде народ, а не держава. До того ж,  Катю ображає те, що чоловік не захотів повернутися з того світу одразу після своєї смерті, коли вона гаряче благала його про це. По-третє, ані Катя, ані Оксана не хочуть ще раз пережити ймовірну смерть рідної людини — час заліковує рани, і жінки пристосувалися до життя без годувальника, спілкуючись з ним і під час домашніх побутових справ, і за чаркою на кладовищі.

Однак Сашу жіночі аргументи проти його повернення у стрій не переконують. Він налаштований рішуче і вже навіть почав формувати свою «потойбічну сотню» для війни із багатовіковим ворогом України. Здається, що у фіналі саме його бойовий підрозділ мчиться на БТРах українським степом —  на екрані відеокадри з нашими військовими, які тримають оборону на сході України…

Антивоєнну п'єсу «Саша, винеси сміття», номіновану на премію «Золота маска», текст якої вперше було представлено публіці на київському фестивалі «Тиждень актуальної п'єси» в листопаді 2014 року, за кілька років вже поставили в литовському Панєвєжесі (реж. Станіслав Мойсеєв), в Москві (реж. Віктор Рижаков), у Мінську  (реж. Дмітрій Богославський), в Нижньому Новгороді (реж. Єлена Фіртова) і лише в Києві вона побачила світ 11 лютого цього року. На постановку вистави наважується режисер театру Драми і комедії на лівому березі Дніпра Тамара Трунова. Вона не відмовляється від притаманного їй стилю: режисури голосу й образної пластики. Але  вдається до міксу сценічної поезії з чорним гумором і експресивними етюдами-скетчами. Її актори існують в них в умовній манері, майже абсурдистській.

Народні артисти України Валерій Легін і Вікторія Авдєєнко та актриса Анастасія Євтушенко не просто грають, вони живуть кожною миттю вистави, органічно поєднують трагізм із комічністю, віру з іронією, яка властива творчості покоління Наталі Ворожбит. Можливо, саме через її щирість, через прихильність до гіркоти правди життя, а не до солодкої фальші ідеологічних та моральних кліше, драматурга більше шанують за кордоном, аніж вдома.  

Тому виставу «Саша, винеси сміття» треба йти й дивитися, дивитися, дивитися…. Особисто мені й моїй доньці було важко дивитися спектакль і невесело після.  Вийшовши з театру, я довго плакала, згадуючи особисті втрати (батьки, друзі, син) і втрати бійців на війнах. Але крізь сльози згадувалася мова акторів, комізм і трагедія життя…